«Правила поцілунків з чудовиськами»
Анна Лерой

1. Розділ, в якому Ханна обурюється

  — Це навіть не смішно, — пробурмотіла я здивовано і відвернулася до вікна.

  Голова трохи паморочилася, як на зло, майже декаду тому я серйозно захворіла і змушена була валятися непритомною і без сил у ліжку. Насилу пригадувала тепер, коли з'явився мій найдорожчий родич зі своєю родиною. Роками від нього тільки листівки приходили на свята, а тут повномасштабне явище. Я розуміла, що до цього все і йде, але не думала, що закінчиться цей процес саме так. Безглуздо.

  Дядько застиг як пам'ятник самому собі, витріщивши на мене очі. Він смішно відкривав і закривав рота, нагадуючи велику круглу рибу, викинуту на берег. Раніше я б розсміялася: в останні роки дядько все намагався скинути вагу, але щоки нікуди не зникали, тільки круглішали. Але сьогодні настрою не було.

  — Це не смішно, — повторила я. — У день, коли мого батька, вашого старшого брата, визнали померлим, говорити такі дурниці.

  Я ледве стримала сльози. Батько зник безвісти майже три роки тому. І весь цей час я вірила, що він повернеться. Тому лист із королівськими печатками та яскравою червоною стрічкою королівської Палати вартових законів став для мене шоком. Сьогодні кер Фіделус Рольван Михалько офіційно помер.

  Зважаючи на все, дехто чекав цього дня з нетерпінням. Печатка на листі давала доступ до батьківського заповіту.

  — Це не дурниці, люба племіннице! — тупнув ногою дядько. А я у відповідь тільки пирхнула:

  — Ви стверджуєте, що батько поставив мені цю ідіотську умову у своєму заповіті? І не залишив мені жодної записки, яка б пояснила його останню волю?

  — Він — мій брат, він дбав про тебе, і я, як теперішній глава нашої сім'ї, виконаю його волю!

  Ну звісно, волю… Я простягла руку до тих самих паперів, які, за ідеєю, містили останню волю батька, але дядько відсмикнув руку. Святий зад Мирни, тут не треба було бути особливо розумним, щоб зрозуміти: документ — підробка. І як йому вдалося підмінити оригінали? Вони ж лежали в спеціальному сховищі в нотаріальній конторі.

  — Знаєте, ми були дуже близькі з ним, — спробувала зайти я з іншого боку. — І заміжжя… Про таке попереджають!

  — Чоловіки не люблять виглядати слабкими, а заповіт — це слабкість, — з занадто розумним виглядом відповів дядько.

  — Не слабкість, а передбачливість, — гаркнула я.