«Небажана сім’я»
Юлія Бонд

1

– Збирайся, Таню. До РАЦСу підемо.
– Навіщо?
– Ти ж вагітна, – посміхається, хитаючи на мої руки, що прикривають ще плоский живіт.
Ошелешено плескаю віями та ковтаю грудку, що підкочує до горла. Він справді хоче, щоб ми одружилися?
Навіщо? Я не зможу жити під одним дахом із людиною, яка мене не кохає. Тому що це боляче, майже на межі божевілля.
Набираюся сміливості підняти підборіддя і заперечити. Можливо, в його очах я виглядаю жалюгідною.
Та й нехай!
– Стасе, ти не зобов'язаний одружуватися тільки тому, що я ношу під серцем твою дитину. Не турбуйся, коли малюк народиться, він отримає твоє прізвище. І я не заборонятиму вам бачитися...
Побагровівши від роздратування і схопивши мене за руку, Стас перериває мої спроби заперечити.
– Тетяно, ти себе чуєш? У нас буде дитина. Діти мають рости у повноцінній родині, де тато та мама разом. Тож нам доведеться одружитися, – суворо карбує чоловік.
– Але ж ти мене не кохаєш, – стримую в собі порив розплакатися.
– Це не має значення.
Відпустивши мою руку, відводить погляд убік. І важко зітхнувши, дивиться на циферблат наручного годинника.
– Скільки тобі потрібно часу на збори? – Запитує Стас.
– Не знаю. Годину. Може…
– Таню, давай швидше, га? У мене мало часу. Ще в аеропорт треба заскочити, щоби зустріти твого брата.
– Олексій повертається додому?
У відповідь Стас хитає, а я притискаю руки до грудей і мимоволі посміхаюся. Хоч якась хороша новина останнім часом. Мені трохи прикро, що дізнаюся про неї тільки зараз і не від рідної людини, а від її найкращого друга.
– Таню, ти ще тут? - Невдоволено бурчить Стас і я кулею вибігаю з вітальні.
Швидким кроком минаю сходи, що ведуть на другий поверх. І замикаюся у своїй спальні.
Серце очманіло б'ється в грудях, а в голові стукає мов молот. Це так несподівано, що мені досі не віриться. Кілька днів тому я дізналася про свою вагітність і сказала про це батькові дитини. Стас не відреагував. Просто процідив через зуби "зрозуміло". Та пішов.
А сьогодні прийшов до мене додому і зробив пропозицію. Ну чи як це можна назвати ще?
Падаю на ліжко. Даю собі час трохи віддихатися і прийти до тями.
Емоції розгойдують мене як на гойдалці. На радощах хочеться стрибати до стелі, тому що стану дружиною коханого чоловіка – про це я мріяла з самого дитинства.