«Мемуари українського Казанови»
Антін Щегельський

Мемуари украiнського Казанови
Антiн Щегельський

Новели Антiна Щегельського – це сатиричний погляд на життя в сучаснiй Украiнi. Писанi майже з натури його героi —полiтики, державнi службовцi рiзних рiвнiв, журналiсти, бiзнесмени, простi селяни i робiтники – живуть у вигаданому, але дуже близькому до реального свiтi. Їм зовсiм не чужi усi вади i принади сучасного суспiльства. У боротьбi за виживання вони тяжко працюють. І водночас не проминають нагоди пiдставити ближньому пiднiжку чи скочити в гречку. Нiжно закохуються й гiрко розчаровуються. Словом, живуть.

Антiн Щегельський

Мемуари украiнського Казанови

За доляри

Пальцi очей моiх

Заблукали в твоему волоссi,

Долонi о чей моiх

Пестять шию твою.

Губи о чей моiх

Цiлують тебе до нестями -

Тiльки не знаю, чому

Сам я до тебе

не йду.

Поет Іван дуже довго чекав тролейбуса. Вони i в гарну погоду о такiй порi ходять не часто. А тут вже другу добу люта завiрюха засипае свiт дрiбним колючим снiгом. А що у негоду вулицi навiть у центрi майже не прибирають, то транспорт ледве повзае мiстом, перемiшуючи колесами снiг iз сiллю, яку iз царською щедрiстю висипають на дорогу комунальнi служби. Люди й машини буквально плавають у тому рiдкому солоному мiсивi, вiд якого шкiра на взуттi бiлiе i дубне, а метал на кузовах автомобiлiв миттю вкривае iржа. Саме через ту сiль Іван не ризикуе в зимову негоду виганяти з гаража свого новенького «Ланоса». Тож i iздить, як бiльшiсть киян, громадським транспортом. А за це доводиться розплачуватися втраченими в чеканнi годинами.

Поруч на зупинцi тупотiли змерзлими ногами ще кiлька запiзнiлих пасажирiв. Іван вже давно запримiтив серед них дiвчину, вiд якоi вiяло якимось досi невiдомим, а, може, вже давно забутим теплом i затишком. У коротенькiй пухнастiй шубцi, високих, нiби гусарськi ботфорти, чобiтках вона була прекрасна, як грiх, про який мрiе мало не кожен чоловiк. Але рiдко хто вiдважуеться зробити крок назустрiч.

У передчуттi чогось ще незвiданого, але дуже приемного, вiн iнстинктивно намагався триматися поближче до незнайомки. «Ось зараз пiдiйде тролейбус, – думалося йому, – ми сядемо поруч i тодi я обов’язково заговорю до неi. Познайомимось, а там»… Вiн мiг би без кiнця фантазувати про те, що станеться потiм.