«Змушу бути моєю»
Мілана Кім

1.

Дикий шум уболівальників проноситься всіма рядами. До кінця гри залишається лише кілька хвилин.
Наша команда відстає лише на кілька очок, і я дуже хвилююся.
— Давай! Давай! — підтримую настрій натовпу. Мій хлопець дуже вміло дає раду суперникам, коли отримує пас від товариша з команди. Біжить до кошика, робить подвійний крок, а я завмираю в очікуванні кидка, але його, нахабно і під обурені крики вболівальників, валять на землю.
Забуваю як дихати. Декілька довгих секунд дивлюся, а потім зриваюся з місця.
— Міло!
Обурення подруги губляться у гудінні фанатів баскетболу.
— Як ти? — підбігаю до коханого, хвилююсь страшенно, хаотично розглядаючи його тіло. Він уже встиг підвестися на ноги.
— Норм, — приймає з моїх рук пляшку з водою.
Гра зупинена. Суддя щось старанно втирає винуватцю падіння мого хлопця. Останній голосно вигукує, кидає м'яча, а тоді підходить до нас.
Таранить поглядом Даню і переводить блакитні очі на мене.
Одразу соромлюся й опускаю очі. Ще кілька нескінченних хвилин відчуваю, як обличчя горить від гострого погляду незнайомця.
— Це ще не кінець!
Його голос викликає тремтіння у цілому тілі. Грубий баритон, просякнутий злістю і ненавистю. Я навіть боюся здійняти погляд, настільки він здається мені ненормальним. І піти сил немає.
Я не маю наміру втручатися у хлопчачі розбірки.
— Не питання! — сердито кидає мій хлопець, і тільки потім я наважуюсь подивитися, що відбувається.
Хлопці зчепилися поглядами. Не відступають. Жоден. Повітря зараз заіскриться.
Хмикнувши, незнайомець кидає на мене ще один холодний погляд і потім крокує до виходу. Підіймає татуйовані руки та показує середні пальці.
Публіка шаленіє. Фанати суперників свистять від захоплення, на що хлопець підбадьорює їх хаотичними рухами рук.
— Недоумок! — не втримуюсь від лайки.
— Все, біжи на трибуни. Треба перемогти, — віддає пляшку, швидко цілує у щоку.
Киваю на знак згоди, червонію від пильної уваги публіки й швиденько опиняюся біля подруги.
Катя нічого не каже, але за її поглядом зрозуміло, що я знову зробила щось не так.
— І чого ти полетіла туди? — уважно спостерігаючи за грою, питає.
— Ти сама бачила його зіткнення із землею! — обурююся. М'яч знову у наших. Фанати школи підтримують улюблених гравців, а я так і не чую відповіді подруги.
Фінальний свисток.