«Захар Беркут»
Іван Франко

Захар Беркут
Іван Якович Франко

Iван Якович Франко

ЗАХАР БЕРКУТ

I

Cумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Правда, i Стрий, i Опiр однаково миють ii рiнистi зеленi узбережжя, луги ii однаково покриваються весною травами та цвiтами, i в ii лазуровiм, чистiм повiтрi однаково плавле та колесуе орел беркут, як i перед давнiми вiками. Але все iнше як же змiнилося!

І лiси, i села, i люди! Що давно лiси густi, непрохiднi закривали майже весь ii простiр, окрiм високих полонин, сходили в долину аж над самi рiки, – тепер вони, мов снiг на сонцi, стопилися, зрiдли, змалiли, декуди пощезали, лишаючи по собi лисi облази; iнде знов iз них остоялися лише пообсмалюванi пеньки, а з-мiж них де-де несмiло виростае нужденна смеречина або ще нужденнiший яловець. Що давно тихо тут було, не чути нiякого голосу, крiм вiвчарськоi трембiти десь на далекiй полонинi або рику дикого тура чи оленя в гущавинах, – тепер на полонинi гейкають воларi, а в ярах i дебрях галюкають рубачi, трачi й гонтарi, ненастанно, мов невмирущий черв, пiдгризаючи та пiдтинаючи красу тухольських гiр – столiтнi ялицi та смереки, i або спускаючи iх, потятих на великi ботюки, долi потоками до нових парових тартакiв, або таки на мiсцi рiжучи на дошки та на гонти.

Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними «культура», але на дiлi виходить, що змоглося тiльки iх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбае тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються iх сили, ослаблюеться громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! Що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробут, нужда зломила його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. І коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута, – дiти слухають тривожно, в iх сивих оченятах блискотять сльози.