«Єдина для боса»
Ірина Романовська

Розділ 1
Влада


— Я все ж таки даремно прийшла на корпоративне свято. Моя слабкість мене вбиває.
Пам'ятаю, мама часто повторювала, що очі людини завжди видають усю правду. Тому, щоб колега не викрила моєї брехні, я сором'язливо ховаю погляд, що бігає, під стіл. Витираю спітнілі долоні об серветку, що лежить на колінах. Стискаю пальці на ногах. Ніс страшенно свербить.
Я не вмію брехати. На мою думку, краще сказати людині гірку правду, аніж постійно вигадувати всілякі нісенітниці.
Насправді я дуже хочу лишитися тут та разом із рештою колег провести добре час на такому масштабному заході. Але токсикоз, що раптово проявився цього ранку, змушує змінити усі подальші плани.
Про мою вагітність досі ніхто не знає. Лише лікар-гінеколог із приватної клініки. Вона порадила мені дочекатися дванадцяти тижнів, стати на облік у своїй жіночій консультації та вже тоді повідомляти про вагітність в агентстві. Виявляється, є чималий відсоток безсовісних роботодавців, які швидко звільняють вагітних дівчат, щоб потім не оформлювати їм декретну відпустку.
Сьогодні будь-який аромат, який зустрічається з моїм носом, є потенційним подразником внутрішніх рецепторів та підсилювачем неприємних спазмів у шлунку.
Вагітний стан щодня підкидає мені нові сюрпризи: то груди стали болючими, то нюх став як у прикордонного пса. Тільки шкіра на обличчі стала чистішою, зникли різні дрібні висипання на лобі та перестали лущитися щоки на холоді.
Алла нахиляється до мене ближче, я ледве встигаю затамувати подих. Цього вечора її парфуми, знайомі моєму носу вже не один місяць, стали надзвичайно задушливими та надто солодкими.
— Я, мабуть, зараз викличу таксі та поїду додому.
— Владо, ти пропустиш найцікавіше. Пам'ятаєш, я тобі розповідала, як поводиться на святах наш головний бухгалтер? Тож дивися, — колега киває через стіл, — вона вже готується.
Галина Сергіївна смикає за руку керівника юридичного відділу, що сидить поруч із нею, та щось шепоче йому на вухо. Чоловік років п'ятдесяти дзвінко сміється і підморгує у відповідь. Вони встають із-за столу та прямують до сцени.

— Який це конкурс за рахунком? — питаю я в Алли, коли завершується чергове змагання серед співробітників.
Так довго я ще ніколи в житті не сміялася. Тягнуся за склянкою мінералки, щоб змочити пересохле горло.
Колега мала рацію.