«Таємниця 12 нареченої або Відбір на виживання»
Наталка Шевцова

  Пролог

  – НІ-І-І-КОЛА-АААС! ЩОБ ТЕБЕ І ТВОЮ СПОКОНВІЧНУ Ддду... ууух! Я б тебе і твою ду-уууух! – незважаючи на товсті стіни кабінету та три поверхи, весняним громовим рокотом нісся коридорами Ради Споконвічного Королівства голос його голови.

  – Ох і гойно ж, на мою голову, нагородила його зима споконвічна голосом! – несхвально пробурчав Ніколас, почувши рев двоюрідного прадіда, який, як і зазвичай, відчув двоюрідного правнука, щойно той переступив поріг будівлі Ради.

  Рев, до речі, був аж такий, що, хоча службовці, що снували коридорами Ради, і розуміли, що вже кому-кому, а Великому Вогненному лорду боятися нічого, усе одно проводжали Ніколаса співчутливими поглядами. І деякі навіть бажали йому услід удачі.

  І як старому лису це вдається? Вкотре запитав себе Ніколас. Він на мене що, якесь особливе відстежуюче кожен мій крок заклинання повісив? Ні. Це навряд чи. Занадто клопітно та енерговитратно. Скоріше він виплачує премії тим із службовців Ради, хто першим мене помітить і повідомить йому про мою появу? Не запахом ж мого дракону, як він мені завжди каже! Чи може таки від мене аж настільки тхне драконячим смородом? – осяяла його наступна, дуже неприємна, до речі сказати, думка. Така неприємна, що Ніколас навіть підняв долоні вгору, підніс до носу і принюхався. Та ні, не так вже й сильно від нього тхне, заспокоївся він.

  – Принаймні, сьогодні я знаю, чим я знову викликав його невдоволення… – пробурмотів він собі під ніс й лукаво посміхнувся. – Більш того, сьогодні це навіть буде весело!

  Зайшовши у кабінет і щільно зачинивши за собою двері, Ніколас, як і зазвичай, наткнувся на несхвальний погляд грізно звужених колючих очей двоюрідного прадіда, який він звично проігнорував.

  Після чого, не чекаючи запрошення, так само звично, сів у крісло, що стояло навпроти сидячого за величезним столом величного й пихатого господаря кабінету і розплився у ясній, радісній та теплій, як сонячний літній день, посмішці. Услід за чим нарочито шанобливо запитав.

  – Ви хотіли мене бачити, дорогий дідусю?

  «Я тебе не бачити, а придушити хотів би!» – подумки відповів «дорогий дідусь».