«Світанки Сонячних Пагорбів»
Таня Толчин

Пролог

  На одному з пагорбів мальовничого селища графства Девоншир височіла застигла постать вершника, який невідривно споглядав весільну процесію, що рушила з церкви в бік маєтку Сонячні Пагорби. А він напруженим поглядом у веселому натовпі шукав наречену… Ось вона. Бетті… Наче пухка, світла хмаринка у розкішній весільній сукні, а поруч її наречений. Той, з ким вона щойно обвінчалася в храмі, даючи обітницю вірності.
  Серце вершника болісно здригнулося, наче проткнули іржавим клинком. Ця рана не загоїться ніколи… Не дочекалася його Бетті, хоча обіцяла два роки тому, коли прощалися біля гаю. Так гірко плакала тоді, а в карих дівочих очах з бурштиновими відблисками було стільки смутку й болю через ту розлуку…
  «Ти дочекаєшся мене, Бетті? Пообіцяй… Я повернуся до тебе й ми будемо разом, обіцяю…» — мовив тоді Річард Блайд, жадібно цілуючи заплакане обличчя коханої, збираючи тремтячими вустами кожну гірку сльозину. Дбайливо поправляв її зім’яту сукню, адже щойно в гущавині зеленого гаю пізнав свою Бетті вперше… Вона цього воліла, прагнула й благала…
  «Обіцяю, Річі… Я чекатиму на тебе. Кожен день без тебе буде сповнений болю й порожнечі, кожна ніч буде огортати холодом самотності… Повертайся чимшвидше, мій Річі… Я чекатиму…»
  Кожне те слово закарбувалося в пам’яті Річарда Блайда. Із роздираючим болем шматувало усвідомлення того, що ті обіцянки виявилися порожніми, брехливими. А він вірив, кохав до нестями, жадібно смакував кожну мить, проведену з нею, кожен дотик, через який шаленів, втрачаючи рештки розуму й самовладання… Спивав би свою Бетті довічно, немов солодкий, п’янкий нектар, але ж і гадки не мав, що той напій виявиться липкою отрутою… отрутою, що зробила серце парубка крижаним, жорстоким. Зрада ранить сильніше за будь-яку зброю.
  Блайд здмухнув з чола чорне, мов вороняче крило пасмо, що вибилося з зібраного в тугий хвіст волосся, а вродливе обличчя чоловіка застигло, мов кам’яне. Він ніколи не пробачить, не зуміє забути.