«Сніг, скло, яблука»
Ніл Ґейман

Ніл Ґейман

«Сніг, скло, яблука»

Я не знаю, що вона таке. Ніхто з нас не знає. Вона вбила свою матір під час пологів, але це недостатнє пояснення.

Мене називають мудрою, але я далеко не мудра, хоч і провиділа уривки цього, вловлювала застиглі картини, що причаїлися в стоячій воді або в холодному склі. Якби я була мудра, то не спробувала б змінити побачене. Якби я була мудра, то убила б себе ще до того, як зустріла її, ще до того, як на мені затримався його погляд.

Мудра жінка, чаклунка — так мене називали, і все моє життя я бачила його обличчя у снах і відображеннях: шістнадцять років мрій про нього до того дня, коли одного ранку він притримав свого коня біля моста і запитав, як мене звуть. Він підняв мене на високе сідло, і ми поїхали до мого маленького будиночка, моє обличчя заривалося у м'якому золоті його волосся. Він забрав найкраще, що в мене є: адже це право короля.

Його борода відливала червоною бронзою у світлі ранкового сонця, я пізнала його — не як короля, адже тоді я нічого не знала про королів, ні, я пізнала його як мого коханого. Він узяв у мене все, що хотів, адже таке право королів, але наступного дня повернувся до мене, і наступної ночі теж: його борода була такою ж рудою, волосся таким же золотим, очі — кольору літнього неба, шкіра відтінку стиглої пшениці.

Його донька була ще дитиною: не більше п’яти років, коли я прийшла до палацу. Портрет її покійної матері висів у кімнаті вежі принцеси — високої жінки з волоссям кольору темного дерева і горіхово-карими очима. Вона була іншою, не такою, як її бліда дочка.

Дівчинка відмовлялася їсти разом з нами.

Не знаю, де і чим вона харчувалася. У мене були свої покої, а у мого чоловіка, короля — свої. Коли він хотів мене, то посилав за мною, і я йшла до нього та вдовольняла його, і розділяла своє задоволення з ним.

Якось уночі через кілька місяців після мого приїзду до мене прийшла вона. Їй було шість. Я вишивала при світлі свічки, жмурячись від диму і поривчастого мерехтіння полум'я. А коли звела очі, то побачила її.

— Принцесо?

Вона мовчала. Очі в неї були чорні, як дві вуглинки, волосся — ще чорніше, а губи — червоніші за кров. Вона подивилася на мене і посміхнулася. Навіть тоді, у світлі лампи, її зуби здалися мені гострими.