«Некохані»
Юлія Бонд

Розділ 1

  Затиснувши телефон між вухом і плечем, я чую у слухавці неприємні гудки. І кусаю губи, поки чекаю на відповідь. Хвилююся.

  Я довго сумнівалася: дзвонити чи ні. Зважувала всі “за” та “проти”. Поривалася набрати, хапалася за мобільний багато разів. Але потім била себе по руках і наказувала не чинити дурниці.

  Ха! Дурниці. У моїй історії їх і так надто багато. Гірше вже не може бути.

  Синочок штовхається зсередини, і моя рішучість зростає з кожною секундою. Я маю сказати батькові своєї дитини правду. Можливо, він мені не повірить чи навіть не захоче слухатиме.

  Чи буде мені боляче?

  Нехай!

  Якось я не сказала йому про вагітність. І це зруйнувало нас, убило надію на майбутнє. Але зараз, коли всередині мене є ще одне маленьке життя, я повинна сказати Єгору про все. Він має право знати, що через чотири місяці на світ з'явиться його син. Спадкоємець!

  Можливо, Єгор зрадіє.

  Навряд чи засмутиться.

  Але інакше я вчинити не можу.

  Єгор відповідає на дзвінок після шостого гудка, коли я вже починаю втрачати надію почути його голос.

  – Так? – Каже він і мене ніби б'є струмом. Я кидаю знімок УЗД, який не випускала з рук весь цей час, поки чекала на відповідь.

  Від хвилювання у мене спирає подих, а язик прилипає до піднебіння. Я не чула голос Єгора надто давно. Тому зараз дуже хвилююся.

  – Юлю, – зітхає Єгор. – Я знаю, що це ти.

  Я дзвоню з невідомого номера з Італії. Я приїхала сюди три місяці тому, втікши від Батуріна. Втекти допоміг батько. Він зробив для мене підроблені документи й вивіз із країни разом із волонтерською групою, яка прямувала до Європи.

  – Мовчатимеш? – Запитує Єгор, і я шумно втягую повітря ніздрями. – Сабірова, ти ж завжди була сміливою. Нумо.

  Він гірко посміхається, і я відчуваю в його усмішці справжню брилу льоду. Все правильно. Ми чужі одна одному. Передчасно. У цьому житті та у всіх наступних, якщо зустрінемося.

  Зробивши над собою величезне зусилля, я все-таки говорю: “Привіт, так, це я”.

  – Я вже це зрозумів. Отже, Італія?

  – Так. Тепер я мешкаю тут.

  – Ясно.

  – А ти? – Єгор перепитує, мовляв, що я. І тоді я уточнюю своє запитання: – Ти де живеш?

  – Усе там же, у столиці.