«На коні і під конем»
Анатолій Дімаров

На конi й пiд конем. Блакитна дитина
Анатолiй Андрiйович Дiмаров

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Анатолiй Дiмаров (1922–2014) – вiдомий украiнський письменник, мемуарист, лауреат Шевченкiвськоi премii (1981). У дитинствi пережив Голодомор в Украiнi 1932–1933 рокiв, воював на Пiвденно-Захiдному фронтi, побував в окупацii, командував партизанським загоном, отримав поранення. Увесь цей життевий досвiд пiзнiше вiдбився у творах письменника, зокрема й у захоплюючих книжках для дiтей.

В автобiографiчних творах «На конi й пiд конем» i «Блакитна дитина» розповiдаеться про дiтлахiв передвоенних рокiв. Ось уже кiлька поколiнь читачiв радiють i сумують, ростуть i дорослiшають разом iз головним героем Толиком. І якщо на перших сторiнках книжки вони знайомляться iз звичайним маленьким хлопчиком, в мiру слухняним, в мiру бешкетним, то розлучаються вже з солдатом, який за один день зрозумiв, що таке вiйна, людське життя i смерть. Ця правдива i неймовiрно лiрична iсторiя, часом весела, часом сумна, безперечно, буде цiкава кожному читачевi, спонукаючи до осмислення життя.

Анатолiй Дiмаров

На конi й пiд конем. Блакитна дитина

© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1973,1968

© Видавництво «Фолiо», 2010

Частина перша. Через мiсточок

Бiля вiкна

Мама iде на роботу, а ми залишаемось удвох: я i мiй брат Сергiй. Менi – п’ять рокiв, братовi – два.

Велика кiмната з глиняною долiвкою i широкою дубовою лавою пiд стiною, старенький стiл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев’яне лiжко, де ми спимо втрьох, – оце й усi нашi достатки. Та ще бiля дверей стоiть висока бодня з борошном. Дуже цiкаво видиратися на неi i дмухати в те борошно: по сипучiй поверхнi бiгають довгастi ямки, зриваеться завiрюхою бiленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу i смикае мене за ногу, щоб я поступився мiсцем.

Але найцiкавiше мiсце в кiмнатi – едине невелике вiконце в чотири шибки.

Надворi – люта зима, намело величезнi кучугури, все покрилося бiлим, навiть люди, що iнодi заходять до нас, сивi од iнею. Мама йде в школу, а ми вiдразу кидаемося до вiкна, щоб ще раз побачити ii, окутану бiлим туманом.

Ми давно подiлили нижнi шибки: лiва – Сергiева, права – моя.