«Ми не можемо бути разом»
Крістіна Жиглата

Розділ 1

  О пів на шосту ранку…

  У мою сонну свідомість вривається трель мобільного телефону. Немов на якомусь автопілоті я приймаю виклик, навіть не глянувши на екран, хоча давно такого не роблю, адже приймаю дзвінки, тільки від знайомих мені,підписаних номерів.

  - Так..., - кинула хрипко.

  - Алесс..., - Почула у відповідь, хрипкий і схвильований чоловічий голос.

  Я трохи піднялася на лікті, сонно потерла очі і подивилася на екран.

  - Чорт..., - ледь чутно вилаялася, з наміром перервати розмову, але голос у телефоні знову почав говорити.

  - Алесс, будь ласка, не кидай слухавку.

  - Хто це? - запитала сухо. Лише кілька близьких мені людей називали моє ім'я скорочено.

  - Вже свого брата не впізнаєш? - слідує тихо.

  Я різко сідаю в ліжку. Серце прискорює ритм.

  Як?

  - Уго?

  - Так, люба…

  - Але... Як ти дізнався? Як знайшов мене?

  П'ять років минуло, як я востаннє бачила брата. А востаннє, коли ми говорили телефоном, було чотири з половиною роки тому. Після того як я дізналася, що моє життя приречене, моя мати мене зрадила і я вже не зможу повернути додому, мені довелося розірвати всі контакти з минулим і почала нове життя.

  З братом я теж не зв'язувалася, бо не хотіла його підставляти чи створювати йому неприємності.

  - Мама сказала твоє нове прізвище та місто, в яке тебе відіслала… Вона так само розповіла мені, чому це зробила…

  Моє серце пропустило удар.

  - Розповіла?

  У моїх думках відразу виник образ Езри, наша остання розмова, сварка, розставання, сльози, біль…

  - Чому ти мені не сказала, що не хочеш заміж за Герра? Чому не сказала, що батько примушував тебе? Я б розібрався в цьому, вирішив усе і тобі не довелося б покидати рідний будинок, - раптом каже і я розумію, що мама розповіла йому не все.

  - Чому? – перепитала. – Якщо «мама» розповіла тобі про мою втечу, то розпитай у неї і причину! Вона знає «чому»… І, можливо, навіть більше… Я ж не хочу про це говорити, і якщо ти дзвониш, тільки щоб запитати про це…

  - Ні! – обриває Уго, втомлено зітхнувши. - Я не ворог тобі, Алесс... І дзвоню до тебе, бо дізнався правду. До цього я думав, що ти щаслива, живеш десь зі своїм чоловіком і не знаєш горя…

  З мого горла виривається гіркий смішок. Але я нічого не сказала. Скаржитися не в моєму стилі.