«Кава-сутра»
Василь Врублевський

Кава-сутра
Василь Врублевський


Сюжет цього твору нiби й невибагливий – в його основу покладено традицiйний любовний трикутник: чоловiк – дружина – коханка. І сама дiя розгортаеться нiбито тривiально, не обiцяючи якихось особливих чи карколомних перипетiй, але нагла смерть чоловiка зводить жiнок-суперниць докупи. Негадано стосунки, якi виникають мiж ними, переростають у щось бiльше, нiж дружба.





Василь Врублевський

Кава-сутра




трАКТат




Персонажi


Роман.

Ната.

Маргарита (вона ж Марго).




А К Т

перший




Кiмнатка. Вiкно. Телевiзор. На телевiзорi – кришталева ваза. У вазi – трiйко гвоздик.

Шафа. Журнальний столик. Два стiльцi. Крiсло-гойдалка. Диван.

Чоловiк рокiв сорока (iз невеликим доважком). Сидить на диванi i гортае журнальчика. Гортае мляво, нiби знiчев’я. Вряди-годи, одначе, на обличчi його з’являеться щось вiддалено подiбне на зацiкавленiсть. Але й направду – лише вiддалено подiбне. Схоже, цим гортанням вiн просто збавляе час.

Думки його (i це вже не здогад, а очевиднiсть) кошлатяться деiнде. Найвiрогiднiше – вони невловимi навiть для нього самого, й навряд чи змiг би вiн iз певнiстю сказати, де вони саме, якi вони i про що…

Та ось раптом чоловiк мiниться в очах, брови смикаються, губи стискаються.

Подив? Збентега? Неймовiрнiсть негаданого вiдкриття? Враженiсть i ураженiсть тим вiдкриттям? Спалах?

Так, спалах. Але: чого? Не банального ж прозрiння!..

Вiн i сам нiчого з того не розумiе, йому несила те збагнути. Якби змiг, якби здужав збагнути – то й насправдi було б… нiщо iнше, як банальне прозрiння…

Поволi, неквапно плине час.

Поволi, неквапно сiпаються чоловiковi вуста. І здаеться, немовби все в ньому тiльки й чекало цього заледве помiтного поруху, бо одразу ж по тому чоловiк рвучко смикае плечем (нiби стрiпуе зацiпенiння), вiдкладае убiк чтиво i тихо, умиротворено, навдивовиж рiвним голосом промовляе:


«Жiнкам, котрi люблять мене,
Це безумне безумство прощаю, —
Бо ж не вiдають, що творять!»



Якийсь (зовсiм недовгий) час сидить у задумi. Затим на вуста набiгае посмiшка, в якiй однаковою мiрою можна розгледiти i зверхнiсть, i розгубленiсть, i… i… Та все що завгодно!

Побiч, iз дверей, виставивши поперед себе тацю, з’являеться («Випливае лебiдочка бiла на плесо, де лебiдь чека…») Ната.


НАТА. А ось i я!

РОМАН.