«Хиже серце, або Бути достойною короля»
Лариса Бондарчук

Розділ 1. Агата

  Любі мої читачі,
  якщо ви заглянули в цю книгу, то вас чекає нова історія про кохання у незвичайному світі, де головні герої переживатимуть багато пригод і випробувань, будуть ненавидіти й кохати, щось втрачати і щось отримувати натомість, як це завжди буває в нашому житті. Сподіваюся, книга не залишить вас байдужими і буде достойна ваших бібліотек та зірочок. Приємного читання! ??
  _______________
  - Он там він живе, за горбом, завернете, побачите одразу, - вказала мені невисока кругленька жіночка, гецаючи при боці малу дитину. За її спиною височіла чепурна біленька хатинка з розмальованими дверима й віконницями, шумів доглянутий акуратний сад, барвистими клаптиками тішили око пишні клумби з квітами. І вся вона була чепурна, чистенька, наче зійшла з пасторальної картинки. Та й усе містечко було якесь святкове й затишне.
  Рожевощокий пухкенький малюк дивився на мене зацікавлено, смоктав великого пальця і підстрибував у такт материним рухам, від чого довга шмаркля, яка вилізла з його носа, ризикувала капнути жінці прямо на чистенький біленький фартушок.
  - Тільки ви до нього зараз не йдіть, краще увечері, коли сонце сідає, він тоді добрішим стає.
  - Чому? – спитала я зацікавлено.
  Ніколи не чула, щоб настрій людини змінювався залежно від частини дня.
  - Можливо тому, що у темряві не видно його обличчя. Хоча й ходить у каптурі. У нього й світло ніколи майже не горить. Про дзеркала взагалі мовчу. А замок за містом, побачите. Раніше був красивий, світлий, бали там проводили, прийоми, а зараз... – жінка скрушно махнула рукою, і шмаркля з носа малого нарешті плюхнула їй на груди.
  - Дуже дякую! – сказала я, підхопила свою важку валізу й почимчикувала дорогою до вказаного горба.
  Я прибула в маленьке, забуте й добрими, й злими демонами містечко Крапітас сьогодні, в середині дня, коли сонце стояло майже в зеніті й було дуже спекотно. Старенький станційний доглядач аж рота відкрив і випустив з рук свій білий, побитий часом та іржею диск, з яким пропускав поїзд, побачивши, що той зупинився, і на перон вийшла пасажирка. Це була станція «на вимогу», поїзди тут майже не зупинялися. В столиці мені навіть квиток не хотіли продавати, бо не виявили назви міста Крапітас у переліку зупинок.