«Хранитель Карпат»
Кристина Асецька

Пролог

  У майже безхмарному небі Карпат, з’явилася дивна істота. Розмахувала великими гладкими крилами, а з пащі почулося протяжне гарчання. Вона опустилася на землю, поставши перед двома чоловіками, що від страху застигли нерухомо. Зверхньо дивилася на них з висоти приблизно семи метрів. Стояла на двох лапах з гострими кігтями, що потонули у грунті. Масивний тулуб покривала сіра луска зі срібним переливом, з якого виднілися ще дві лапи, менші та значно коротші ніж ті, що тримали тіло. Створіння розмахувало довгим хвостом, ніби попереджаючи про небезпеку.

  Проте найстрашнім здавалася його голова, а точніше три голови, що вертілися на довгих шиях, більше схожі на голову ящірки. Видовжена паща, широкі ніздрі, мигдалеподібні жовті очі з горизонтальними чорними зіницями. Від потилиці й вздовж хребта, простягнувся шпилястий гребінь. Істота загрозливо прошипіла, оголюючи гострі зуби та розправляючи крила. Степан нервово ковтнув й, не відриваючи погляду від неї, пересохлими губами константував факт:

  - Дракон, а я без магії.

  Істота, наче зрозуміла це, відкрила пащу і дмухнула яскраво червоним вогнем. Марк впав на землю, захопивши з собою Степана. Гарячі язики полум'я пронеслилася над ними та зачепилися за високу смереку. Охопили зелені колючі гілки і дерево спалахнуло. Степан оговтався першим й, підвівшись, побіг до лісу. Марк наслідував його приклад, зник в гущавині дерев. Грізне гарчання дракона сколихнуло ранкові сутінки.

  Степан дивився на Марка й розумів – ось він, єдина надія на спасіння. Зараз очі хлопця не здавалися боязкими, як при першій їхній зустрічі. Чоловік зрозумів, що за ці сім днів парубок змінився. Мимоволі згадалося як тиждень тому усе починалося…

  Тоді, місячне сяйво лагідно закутало землю у свої обійми. Теплий літній вітерець грався з хвоєю дерев, пустотливо петляючи між пухнастими гілками, під якими відбувалися справжні перегони. Прудкий олень вправно маневрував лісом, але, майже не відстаючи, його наздоганяла вона - істота, про яку не заведено говорити вголос, а її ім`я вимовляють лише пошепки – чугайстер.

  Йому подобалося бігати наввипередки з тваринами, проте особливе задоволення приносив смак перемоги. Рухався швидко на своїх двох ногах і в цю мить почувався вільним, невагомим, сильним.