«Дружина в подарунок»
Поліна Креп

1 - Прохання

  – Софі, маю до тебе прохання, – батько стискає мої пальці та замовкає, шумно зітхає раз, другий.

  Слідкую за його похмурим поглядом.

  – Так, виглядає огидно. Скажу, аби замінити цей пудинг на щось їстівне, – дивлюсь на сірувату суміш на пластиковому навісному столику.

  Очевидно, що він навіть не торкнувся обіду. Швидко нахиляюсь над ліжком та тисну кнопку виклику медсестри.

  Батько не вперше проходить лікування від хронічного гастриту, але, схоже, цього разу щось іде не за планом. Тривожна думка проймає нутрощі неприємним спазмом, тілом несуться холодні мурахи.

  Боляче дивитись на схудле жовтувате обличчя. Вилиці та ніс загострилися, шкіра висохла та натягнулась. Хвороба робить його беззахисним та додає віку. Це незвично. Батько завжди був сильним, енергійним та стійким.

  Тяжко й лячно спостерігати такі зміни. Та ще гірше почуваюся від того, що нічим не можу допомогти. Ми в одній з найкращих клінік Німеччини.

  – Соню, я вирішив припинити лікування. Завтра ми повертаємось додому.

  – Не розумію.

  Щось таке дивне він каже…

  Якщо курс не допомагає, потрібно змінити його. Проконсультуватися в іншого фахівця. Навпаки – робити більше, а не відмовлятися від терапії!

  Що за страусова поведінка? Це взагалі не схоже на Лук’яна Кривецького.

  – Що це все означає, батьку? – зі щирим здивуванням чекаю на пояснення.

  Він рідко коментує свої рішення. Зазвичай цього й не потрібно. Оточення та підлеглі не дихають без його команди, і я доволі слухняна дочка. Крім професійної діяльності, яку відстоювала змалечку, та ще пари інцидентів у юному віці.

  Проте зараз я хочу зрозуміти, що відбувається.

  – Міе гейтс гуд. Данке,* – тато відмахується від медикині, що саме заглянула до палати. Вона киває та виходить, постукуючи низькими квадратними підборами.

  Він зволікає ще мить, міцніше стискає мої пальці, а потім усе ж пояснює. Проте легше від того не стає. Якраз навпаки.

  – Я втомився, доню. Прогноз очевидний і остаточний. Не хочу, аби ці стерильні стіни стали останнім, що я побачу в житті.

  – Який… Що? Який прогноз? – тепер уже я судомно стискаю його долоню. Тривожні передчуття надто явно оживають. – Ти казав, що це чергова підтримуюча терапія…

  Він кривиться та зводить брови.