«Єдина для Ворона»
Олександра Багірова

Розділ 1

- Як ти дістала! Одні неприємності з тобою, - Вадим ходить туди-сюди по кабінету лікаря.
Останнім часом зле почуваюся, хочу спати, вранці нудить.
Чоловіка це дратує. У нас зараз напружені стосунки, він не втрачає нагоди мене вколоти, а я терплю… що мені ще залишається робити. Занадто я від нього залежу. Він затиснув у своїх величезних кулаках ті жалюгідні крихти, що залишилися від мого життя.
- Нічого страшного. Це минеться, я тобі казала, - опускаю очі, стискаю в онімілих руках поділ сукні.
Не залишає відчуття, що він ладен розірвати мене голими руками. Але чомусь терпить. Але скоро його терпець урветься. І тоді… мені страшно… це буде кінець усьому.
Лікарка входить до кабінету. Сива жінка посміхається.
- Недуга тимчасова. З дуже приємними наслідками, - сідає за стіл.
- Що з нею? – Вадим нависає над жінкою.
– Вагітність, – видає лікарка.
Мої очі округляються до болю. Не вірю. Фантастика! Занадто нереально, щоб бути правдою!
Мені багато років тому поставили діагноз – безпліддя. Після отриманих травм, перенесених операцій лікарі одноголосно підписали мені вирок – про дітей можна забути.
- Цього не може бути! Я безплідна! – дивлюсь із подивом на лікаря. Повторюю те, що кривавими літерами вибилося у свідомості.
- Вісім тижнів! Вітаю, матусю, - жінка поправляє окуляри в товстій оправі.
На Вадима не дивиться. Боїться його. Від чоловіка йде стільки негативу. Шкірою відчуваю, як він закипає.
А мене огортає хвилею ніжності. Дива трапляються! Навіть коли вже не віриш у них. Коли здається, що чорна смуга продовжуватиметься вічність.
- Неможливо, - притискаю руки до живота.
Важко зрозуміти. Боюся повірити.
Заповітна мрія, невже вона збулася... Невже доля змилостивилася наді мною!
У моєму животі дитя! Сльози щастя на очах.
Дивлюся з подякою на лікарку. Хочеться підбігти та розцілувати її.
За спиною виростають крила. І я на якийсь час забуваю, про те, хто поряд, про те, хто продовжуватиме мучити мене і мститись…
- Особливо, якщо зважати на те, що між нами нічого не було ці місяці, - гарчить чоловік. - Непорочне зачаття, дива та й годі, - голос просякнутий їдким сарказмом.
Повертає мене в пекельну реальність.
Він має рацію, нічого між нами не було після… І бути не могло.
Я бережу вірність єдиному... Нікого і ніколи до себе не підпущу.