«Я візьму тебе на руки»
Альбіна Яблонська

1.1
Тома

Мої ноги віднялись, коли я народила.

"На жаль, таке буває", — розводили руками лікарі. А мій законний чоловік, моя друга половинка й за сумісництвом біологічний батько первістка — він просто зчез. Випарувався. Натурально злякався. Залишив мене паралізованою, з дитиною на руках. Адже руки сильні. Отже, впораюся якось. Обов'язково вилізу із ями. З цієї бісової чорної діри злиднів та проблем. Адже чоловік розумів, що підтримувати мене і Ромку не буде. Йому не треба тягар, не потрібна хвора дружина.

І ми розлучилися, я залишилася сама. Нехай, вважай, без ніг, але із сильними руками. І ці руки робили все: сповивали малюка, прибирали, прали й прасували, шили одяг просто вдома. Завдяки останньому, власне, ми й вижили. Я. Мій любий син. І жодного мужика — пішли вони до біса, як такі ганчірки та бояться брати на себе відповідальність.

З того часу минуло вже десять років. Я звикла жити віч-на-віч зі своїми проблемами. Я ж нікому не потрібна. Взагалі нікому, окрім власної дитини. Я була в цьому просто певна.

Доки не зустріла Руслана…

***

— Алло, сина! Ромо, ти мене чуєш?!

Я продиралася в щільному трафіці машин, примудряючись газувати й гальмувати, перемикати передачі, поворотники та двірники. А ще — телефонувати малому до школи, поки в нього перерва. І усе це вручну. Спритність рук — і жодного шахрайства.

Тільки й встигай смикати важелі. Якби вони ще й натискалися нормально, без цього пекельного зусилля…

А щоб тебе трясця ухопили! Натискайся! Ну ж бо!

— Алло, мам, — відповіли у слухавці дзвінким дитячим голосом. — Чому ти телефонуєш? В мене урок незабаром…

Хоч Рома й дорослішає поступово, проте я й досі його бачу дитиною. Гадаю, у всіх так — у всіх мам на світі. Навіть якщо хлопчик зовсім виріс, то ти його все одно пам'ятаєш насамперед як крихітну грудочку в байкових пелюшках.

Діти. Вони завжди залишаються дітьми. А там, де діти — там завжди буде клопіт.

— Сину, що сталося — що трапилось?! Чому мене викликають до директора?! — Тієї миті хтось почав мені страшно сигналити — ніби від моєї спритності на дорозі залежало чиєсь життя. Я глянула в дзеркало — нічого особливого. Жодної швидкої я там не побачила — звичайнісінький великий чорний джип, на якому їздять усякі хами на понтах.