«Телефон»
Микола Носов

Телефон
Микола Носов

Якось ми з Мишком були в іграшковій крамниці й побачили чудову іграшку — телефон. У великій дерев'яній коробці лежали два телефонні апарати, дві трубки, в які говорити й слухати, і ціла котушка дроту. Продавець пояснила нам, що коли один телефон поставити в одній квартирі, а другий — у сусідів і з'єднати обидва апарати дротом, то можна перемовлятися.
— От би нам купити! Ми якраз сусіди, — сказав Мишко. — Добряча штука! Це не якась проста іграшка, котру поламаєш і викинеш. Це корисна річ!
— Так, — кажу я, — дуже корисна штука! Захотів поговорити, взяв трубку — поговорив, і ходити нікуди не треба.
— Зручність! — захоплювався Мишко. — Сидиш дома і розмовляєш. Чудово!
Ми з Мишком надумалися складати гроші, щоб купити телефон. Два тижні підряд ми не їли морозива, не ходили в кіно — все гроші відкладали. Нарешті наскладали скільки було потрібно й купили телефон.
Примчали з крамниці додому з коробкою. Один телефон у мене поставили, другий — у Мишка і від мого телефону протягли дріт через кватирку вниз, прямо до Мишкового телефону.
— Ну, — каже Мишко, — спробуємо розмовляти. Біжи нагору і слухай.
Я помчав до себе, взяв трубку і слухаю, а трубка вже кричить Мишковим голосом:
— Алло! Алло!
Я теж як закричу:
— Алло!
— Чути що-небудь? — кричить Мишко.
— Чути. А тобі чути?
— Чути. От здорово! Тобі добре чути?
— Добре. А тобі?
— І мені добре! Ха-ха-ха! Чути, як я сміюся?
— Чути. Ха-ха-ха! А тобі чути?
— Чути. Слухай, зараз я до тебе прийду.
Мишко прибіг до мене, і ми стали обніматися з радості:
— Добре, що купили телефон! Правда? — каже Мишко.
— Звичайно, — кажу, — добре.
— Слухай, зараз я піду назад і подзвоню тобі.
Він побіг і подзвонив знову.
Я взяв трубку:
— Алло!
— Алло!
— Чути?
— Чути.
— Добре?
— Добре.
— І в мене добре. Давай розмовляти.
— Давай, — кажу. — А про що розмовляти?
— Ну, про що… Про що-небудь… Добре, що ми купили телефон, правда?
— Правда.
— От якби не купили, було б погано. Правда?
— Правда.
— Ну?
— Що "ну"?
— Чому ж ти не розмовляєш?
— А ти чому не розмовляєш?
— Та я не знаю, про що розмовляти, — каже Мишко. — Це завжди так буває: коли треба розмовляти, то не знаєш, про що розмовляти, а коли не треба розмовляти, то розмовляєш і розмовляєш…
Я кажу:
— Давай ось що: подумаємо, а коли придумаємо, тоді подзвонимо.
— Гаразд.