«Табу на кохання»
Софія Владова

Табу на кохання
Софія Владова


Глава 1



Ліза




— Ні. Ні. І ще раз ні! — ходжу по квартирі в піжамі й обурююся. Всіляко протистою маминим умовлянням і переконанням, що для нас так буде краще. — Я нікуди переїжджати не збираюся. З якого дива я повинна жити в будинку твого чоловіка? Я маю свій будинок, який я люблю, в якому виросла. — Сердито махаю руками, відкидаючи будь-які спроби мене переконати, повністю саботуючи почуту з самого ранку новину. — Та й взагалі, мене все влаштовує. Навіщо ти тягнеш мене туди, де я не хочу бути? І що це за постановка перед фактом? Таке відчуття, що тобі з самого спочатку була нецікава моя думка, і ти все вирішила за нас двох.

— Лізо, ну як ти не зрозумієш? — говорить спокійно. Намагається пояснити ті переваги, які відкриються переді мною з переїздом до великого міста. — Ну, що тебе чекає в цьому маленькому містечку? Подумай лишень. Тут і будинків багатоповерхових майже немає, можна на пальцях рук порахувати. Та це і є село за великим рахунком, що тут казати? Пару магазинів та ринок, з визначних пам'яток: набережна і невеликий сквер. Тут молоді на зразок тебе і відпочити немає де. Яке майбутнє на тебе тут чекає? — не збирається відступати, наполягає на своєму. — Хочеш закінчити інститут і торгувати в магазині. Чи ще краще — на базарі? Таку собі долю малюєш? Заради цього я віддавала останні гроші на репетиторів?

— А чому ж ти тоді сама сюди переїхала, коли тут так погано? — зачіпає такий спотворений опис місця, яке я з дитинства любила. І навіть якщо доводилося на якийсь час кудись їхати, мене завжди тягнуло назад.

Ніколи не вважала наше місто якимось маленьким, а тим більше селом. Завжди думала, що тут достатньо усього для повноцінного життя. Зате немає зайвої метушні і шуму, як у великих мегаполісах. Ніколи не любила ці мурашники, в яких усім начхати одне на одного. А єдиною метою є лише заробляння якомога більшої кількості грошей. Таке відчуття, що лише в грошах щастя всього людства.

— Та тому що дурною була, приблизно в такому віці, як ти зараз, і нічого не розуміла. А когось розумного поряд не виявилося, щоб дати слушну пораду наївній дитині. Наполягти на своєму і не дозволити зробити стільки помилок у житті, — зривається, в голосі тремтіння, видно, що стримується, не хоче показувати очі, що налилися вологою.