Казка «Солом’яний бичок»

Казка «Солом’яний бичок»

Солом’яний бичок (казка)

Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні – нічого не мають; що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалася на діда:

– Зроби та зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою.

– Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

– Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід – нічого робити – взяв, зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

– Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:

– Хто ти такий? – питає, – Скажи мені!

А бичок йому:

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок нічого, – мовчить. Ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав’яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав – затяг того бичка хтозна-куди!

От баба прокидається – аж бичка нема. “Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть він уже додому пішов”. Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться – ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда:

– Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів, – іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

– Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: – Хто ти такий? – питає, – Скажи мені!

А бичок йому:

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати, а то капосні собаки обідрали!

– Бери!

Вовк зразу до боку, хотів смоли віддерти. Драв-драв та зубами й зав’яз, що ніяк уже не віддере; що хоче назад, та ніяк. Вовтузився з тим бичком!

Прокидається баба – аж бичка уже й не видно. Вона й подумала: “Мабуть, мій бичок додому побрів”. Та й пішла. Коли дивиться – вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під могилою та й заснула. Аж біжить лисичка:

– Хто ти такий? – питає, – Скажи мені!

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати; капосні хорти трохи шкури не зняли!

– Бери!

Зав’язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала – дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.

От як назбиралось їх, сів дід над лядою та й давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:

– Діду, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі і бабі кожухи.

– Ой, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю! Я тобі багато меду принесу.

– Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

– Діду, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену.

– Ну, гляди!

І вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

– Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

– У лисички, – каже дід, – гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

– Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі курей, і гусей принесу!

– Ну, гляди!

І лисичку пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: “Нащо?” А він і каже:

– У зайчика шкурка м’якенька, тепленька, – будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

– Ой, не ріж мене, дідусю, – я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив і його.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж – дер-дер! – щось до діда в двері. Баба прокинулась:

– Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, – піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов – дер-дер! – повен двір овець вовк понаганяв. А незабаром лисичка принесла курей, гусей – усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки, та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли!

А бичок, що не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й не розтанув.