«Солоденька для боса»
Ольга Суниця

Розділ 1.1

  Робочий день доходить до кінця, коли мені вручають в руки стопку паперів і велять віднести до шефа в кабінет. У цій фірмі працюю не повний тиждень і то, поки що стажеркою, то ж виконую функції посильного і заварювальника кави.
  Тремтячими ногами заходжу в прийомну, де повинна сидіти секретарка, але її вже немає, напевно втекла додому раніше. Я такого собі дозволити не можу, лише вливаюсь у робочий процес, а ось допізна працювати вже залишалась.
  В кабінеті Тимура Мирославовича ще ні разу не була. Він для мене птиця високого польоту, начальство, котре я можу бачити лише на відстані. Тому стукаю у двері тихо і невпевнено із завмиранням серця в грудях. У відповідь нічого не чую, тому насмілююсь зайти в середину.
  В кабінеті напівтемрява, жалюзі на вікнах прикривають і так досить тускле світло зимового дня, котрий доходить до кінця. Розгублена завмираю, чекаю поки очі звикнуть до сутінків.
  - Хто ти така? - вимогливий чоловічий голос лунає з іншого кінця кабінету.
  Я здригаюсь від несподіванки, в руках міцніше стискаю кляті папери. Намагаюсь знайти місце звідки чула голос і помічаю темний силует на дивані в протилежному кутку від вікна. Він ворушиться, чутно дзвін скла, можливо щось наливає.
  - Я Аліна, працюю у вас, - відповідаю тремтячим голосом. - Солодка Аліна, проходжу стажування.
  - І хто тебе стажує, якщо не секрет?
  - Анфіса Степанівна, і вона просила віднести вам деякі документи.
  - Скажи мені солоденька, чому Анфіса так сильно тебе не любить? - після короткої паузи запитує шеф і підіймається з місця. - Вона ж добре знає, що сьогодні турбувати мене - це дорівнює самовбивству.
  Він повільно крокує в мою сторону, а я ціпенію. Взагалі не розумію, про що він говорить. Хіба я зробила щось погане? Тепер він досить близько і я можу його розгледіти. Красиве, покрите тінями обличчя похмуре, зазвичай акуратно вкладене волосся — скуйовджене, чорна сорочка розстібнута на грудях. Зараз шеф виглядає розбитим і розчавленим. Чомусь мені здається, що не маю права тут знаходитись і бачити його таким.
  - Я нічого не знаю. Вона просила віднести, ось я і прийшла, - виправдовуюсь.
  Він робить ще один крок, підходить майже впритул і зацікавлено роздивляється. Помічаю блиск в його очах і стає ніяково.