«Непутящий некромант»
Олена Гуйда

Розділ 1

  Анотація

  Ви думали, що некроманти похмурі й нецікаві? То ми просто з вами незнайомі ще!

  Дозвольте відрекомендуватись – Адель Блек. Мама називає мене «ходяча катастрофа». Адже все до чого я берусь виходить трошки… не так, як задумувалось.

  Вступала на факультет бойових магів, а вступила до некромантів. Лізла у вікно кабінету декана, а потрапила в спальню куратора. Втікала від колишнього, а…

  Зрештою, почну, певно, з самого початку.

  Отже, мене звати Адель Блек, і я найнепутящіший некромант в історії Академії магічних мистецтв та пророцтв.

  Розділ 1

  Місячне сяйво падало у вікно на другому поверсі деканського корпусу Академії магічних мистецтв та пророцтв. Гарно так падало. Все, немов вдень було видно. Сірі кам’яні стіни, сад з трояндовими кущами і двох ненормальних, що як невдалі злочинниці топтались опівночі у всіх на виду та поглядали у те саме вікно на другому поверсі деканського корпусу Академії магічних наук та пророцтв.

  – Ти впевнена, що це єдиний спосіб виправити ситуацію? – не приховуючи останню надію, запитала я.

  Мене справедливо мучили сумніви, щодо того, чи варто взагалі нам тут знаходитись. Адже за проникнення в кабінет декана і виключити могли. І якби не один боржок подрузі, то мене б сюди батогами не загнали. Тож, сподівалась, що все це просто жарт я до останньої миті. Себто саме цієї миті.

  Мая поглянула на мене, розплющивши одне око, та зітхнула, знову розвіюючи заклинання, що струменіло між пальцями потоками магії повітря. В неї воно вже втрете не виходило, а це точно якийсь дуже неприємний знак долі.

  Доля шепотіла мені прямо у вуха тихим шелестом весняного вітру: «Не з твоєю вдачею, Адель. Ти точно попадешся, влипнеш і матимеш купу таких проблем, про які й не здогадувалась!». Ну, так просто завжди у мене ставало, коли я мала необережність проявити ініціативу. Дивно, що мене досі не позбулись, аби всю академію у повітря не винесла.

  – А ти думаєш, що я сама щось з цим вдію? Мене виженуть до бісовій матері. А ти залишишся з думкою, що могла цьому зарадити, але так нічого й не зробила. Як ти з цим житимеш, Адель?

  – Та, мабуть, спокійно, Має, – в тон подрузі промовила я, але одразу ж здулась та невизначено кивнувши скомандувала: – Давай вже щось робити. Бо нас тут ранок застане. І тоді вже точно випруть.