Вірш «Не жалію, не зову, не плачу…»
Сергій Єсенін

Вірш «Не жалію, не зову, не плачу…» Сергія Єсеніна – приклад філософської лірики, що надихає на роздуми про вічні теми людського буття. Письменника можна назвати одним з тих авторів, що намагались порушити споконвічні канони літератури.

Мова йде про те, що його творчість стверджувала, що тема смерті і життя не є головними в літературі. Цим віршом Єсенін ніби намагається проаналізувати, осмислити та відрефлексувати своє минуле та творчий шлях. Попри молодий вік автора на момент написання твору, йому важко відмовити в тому, наскільки глибокими є філософські думки, що закладені в вірші.

Весь сюжет твору просякнутий фаталістичним настроєм, адже майже одразу ліричний герой письменника стверджує, що йому нема чого бажати. Герой переконаний в тому, що він не може змінити бодай щось в своєму житті, або ж виправити скоєні помилки. Важливо, що письменник нікого не звинувачує, просто констатуючи свій стан, не перекладаючи ні на кого відповідальності. Оцінка власного життя сповнена настроєм розгубленості, адже герой ніби знаходиться в стані сну, ніби це відбувається не з ним.

Головним сюжет елементом є протиставлення суму та радості в душі головного героя. Пізнаний ним смак здобутків та поразок не дає йому змогу відчувати до життя щось одне, адже в сумніви полонили його розум. Цей мотив, що проходить наскрізною лінією через твір змушує читача замислитись вже над тим, як він ставиться до свого минулого, та як він дивиться у майбутнє.

Життя кожної людини – суміш поразок, невизначеностей, досягнень та сумнівів. Але сама назва твору закликає до примирення та спокою. Це констатація сумбурності життя, й відповідно кожен має це прийняти та йти далі, не оглядаючись на минуле, як орієнтир для шляху в майбутнє.