«(не)дивитися (не)піддаватися (не)думати»
Мілана Кім

1. Гордій

  — Які плани на вечір? — голос друга з динаміка приводить мене до тями остаточно.

  Після майже двадцяти годин перельоту вирубався одразу, тільки-но голова опустилася на подушку.

  — Род, які плани, спати хочу, — треба було ще поніжитися на пляжі. Дурень. Ні, додому прусь. Нудно мені там стало.

  — Ти місяць відпочивав, настав час друзям розповісти, як гарно на Мальдівах.

  Друг не відчепиться, знаю, і навіть не намагаюся вмовити.

  Ліниво підводячись з ліжка, виходжу на балкон. Ще світло на вулиці, а отже, я не так уже й довго спав.

  Род бубонить, розповідає як справи у нашій шкільній команді, яка займалася ціле літо, щоб взяти кубок і цього року. Займалися без капітана, я заслужив на відпочинок.

  — Одним словом, нас тут ганяли, поки ти з дівчатами на шезлонгах ніжився, — підколює.

  Перші два тижні все в кайф було, потім набридати почало.

  — Ти сам відмовився від відпустки.

  — У мене справи важливіші були, — сміється.

  Згадую про їхню з Костею суперечку і сам починаю ржати.

  — До речі, вітаю з перемогою, — весь десятий клас не міг заспокоїтись.

  У нас елітна школа, кого-небудь не пускають і не приймають.

  Пацани якось на футболі посперечалися, що зможуть спокусити доньку директора. Це зайняло майже пів року. Не такою вже й легкою здобиччю дівчинка виявилася.

  — Я в душ, давай у нашому кафе за годину, — кидаю телефон на ліжко і мчу у ванну.

  Я сам люблю такі приколи. Без заворух нашу школу можна назвати зборищем інстадів та мажорів. А так хоч поржати можна. Головне — хто знає, що є тема, всі мовчать, не хочуть мати справи з нами.

  Розважаємо себе самі, як можемо.

  Одягаю легку світлу футболку, шорти та взуваю кросівки. За вікном середина серпня, спека нестерпна. Я одразу з дому у таксі й майже за годину біля нашого кафе.

  — Привіт, — киваю хлопцям на вході.

  Без страху йду за наш столик. Він завжди вільний, хіба що мій батько може прийти на хвилі подивитися. Хоча це навряд.

  Замовляю колу і щось перекусити, тільки влаштовуюсь, як Родіон з Костею тут як тут.

  Падають поряд, вимагаючи подробиць мого відпочинку.

  — Так, ну крутяк, реально. Якби мені родак подарував таку путівку, я б школу на золоту медаль закінчив, — хмуриться Костян.