«Наречена для тирана»
Альма Лібрем

1 (1)

– Одружися зі мною, – випалила я замість привітання.

Тимофій Ледянський, якому я, власне, це й запропонувала, повільно підняв голову, окинув мене важким поглядом і запитально вигнув брови.

– Нестандартно ти кажеш «привіт», – відзначив він.

Я осміхнулась. Так, дуже нестандартно…

Власне, я планувала сказати йому це зовсім інакше! Не в такій обстановці. Почати здалеку, пояснити, що мені терміново потрібна його допомога, він же мій найкращий друг і єдиний, хто може мене врятувати! В голові у мене був цілий план, треба сказати, досить зарозумілий, і мені здавалось, що я врахувала кожнісіньку деталь!

Але все пішло не так. Я думала, що Тимофій зазирне до моєї кімнати, аби привітати, ми лишимось наодинці, і я нашепочу йому на вухо те, що мені треба… Не вийшло. Бо, власне, я пішла відкривати двері, думала, що це прийшли якісь інші гості, побачила на порозі Ледянського і випалила оцю пропозицію руки та серця. Сходу.

Добре, що він хоч не кинув в мене подарунком та не кинувся геть, втікаючи від навіженої, що зібралась виходити за нього заміж.

…Тимофія я знала з самого народження, скільки себе пам’ятала. Наші сім’ї були – та й є! – дуже близькими, батьки дружать, мій тато сприймає Тимофія ледь не як другого сина, хоча жодного кровного зв’язку між ними, ясна річ, нема. Ледянський-молодший – це саме та «правильна» компанія, хлопець, до якого мене завжди відпустять, навіть якщо я надумаю піти до нього о третій годині ночі в тоненькому халаті на голе тіло. Коротше, ідеальна кандидатура для дружби. І для одруження також.

– Отже, – Тимофій прокашлявся, уважно подивився на мене, важко зітхнув. – Давай почнемо спочатку. Привіт, люба Мар’яно, вітаю тебе з днем народження, ось тобі подарунок, – він вручив мені в руки коробку, – і квіти, – за коробкою пішов букет. – Сподіваюсь, ти рада мене бачити так, як я тебе.

І сліпуче всміхнувся.

– Ага, – кивнула я. – Дякую за привітання, Тім. Одружися зі мною.

Він кашлянув.

– Тобто, мені не почулося, – в голосі хлопця якось дуже відверто дзвенів скептицизм. Я вже відчувала дух відмови, та вирішила не здаватись.

– Ні, не почулося. Одружися зі мною.

Втретє до нього нарешті зійшлось.

– А нам не рано, Мар’яш? – уточнив він.

– Яке рано? Мені дев’ятнадцять, я повнолітня! – обурилась я.