«Кропива для мільйонера»
Анна Пахомова, Юліанна Бойлук

1 Мар'ян

  Нікому не можна довіряти. Цю просту істину я засвоїв ще в дуже юному віці. З роками вона стала моїм життєвим кредо, якому ніколи ні за яких обставин не зраджував. В цій короткій фразі було значно більше сенсу, ніж у довгих мемуарах, що їх можуть місяцями складати філософи.

  Нікому не можна вірити. Так кажуть всі вовки-самітники. Я люблю вовків і люблю цю горду самотність, в якій нікому немає місця крім мене і моїх можливостей. А я можу все, що хочу. А що я хочу, те завжди отримую.

  — А ти небезпечний, Мар'яне, — підмітив Борис, мій діловий партнер, на зустріч з яким я вибрався у ці бетонні джунглі. Ні, звісно Дніпро — місто красиве. Але мені в ньому тісно, важко і задушливо. Здається, минули ті роки, коли всі клуби і дискотеки були моїми. Тепер я ціную свій час, своє здоров'я і свій комфорт. Одним словом, між квартирою в місті і котеджем в селі я надаю перевагу другому.

  — Лише для тих, хто планує мене кинути на бабки. Але ти ж не плануєш цього, — я зміряв чоловіка поглядом і самовдоволено всміхнувся. Мова йшла про мої нові плани і проєкти, ідеями яких я поділився з Борисом. Я збирався розширювати свою агро-ферму, викупляти землі, вкладатися в справу і вижити з мого рая конкурента, бо це було того варто. Це моє село, мої поля, мої люди і ніхто не буде зазіхати на них. Чхати, хто прийшов перший. Важливо те, хто залишиться. І ним буду я.

  — Не планую. З тобою краще не зв'язуватися, — хмикнув він. О так, краще не зв'язуватися. Безпринципний, суворий і жорсткий. Роки в бізнесі змусили мене стати таким, а люди, що траплялися на шляху, навчили закривати очі на все, крім своєї цілі. Я завжди досягаю, чого хочу. Чхати якою ціною. По-іншому просто не буває. Крапка.

  — Тобі нічого боятися, — я не вірив Борису, але поважав його. Повага — то єдине, що я дозволяв собі відчувати до людей. Або повага, або нічого.

  — Що ж, Мар'яне Олексійовичу, бажаю тобі успіху. Наші справи на сьогодні завершені, то я вже піду. Ще одна зустріч, — чоловік простягнув мені руку, а я впевнено потиснув її і взяв теку з паперами.

  — Бувай, Борисе Васильовичу.

  Я впевнено покинув його кабінет, а за тим і офіс, думаючи про те, що до села їхати понад годину, а я вже добряче зголоднів. Певно, спершу зайду в ресторан повечеряти, а тоді вже й повертатися можна буде.