«Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку»
Лариса Бондарчук

Розділ 1. Софійка

  У маршрутці було повно народу. Якась бабця зі здоровенними клунками сиділа на сидінні скраю і все смикала свою картату торбу, яка стояла біля неї в проході. Ну от чому їй не йметься? "Невже я схожа на таку, що може вкрасти її бебехи?" - думала Софійка. Вона нависала над старою, бо ззаду за спиною стояв огрядний дядько, справа давив на лікоть наплічник якогось хлопця, обличчя якого вона не бачила, а зліва притулився прищавий підліток, що втупився навіть тут, у переповненій маршрутці, в мобільний телефон. Строчив якісь фрази в Телеграмі та лайкав відповіді.
  На зупинках маршрутне таксі гальмувало різко, рипливо. Всі в салоні гойдалися вперед-назад.
  - Бабусю, передайте за проїзд!
  Хлопець справа голосно промовив ці слова, а після паузи почав штовхати Софійку в плече.
  - Я до вас звертаюся! Бабусю, будь ласка... – він на мить замовк, побачивши здивоване Софійчине обличчя, а потім уперто продовжив. – Передайте за проїзд.
  Вона схопила гроші і передала їх комусь далі, у бік водія. А сама опустила голову і мало не заплакала. Її обличчя стало бурякового кольору, а настрій, який і так був сьогодні зранку зіпсований, упав до нуля. Навіть зайшов у мінуси.
  Бабуся! Яка вона бабуся! Їй ще навіть двадцяти п’яти немає! Через три місяці Софійка збиралася святкувати своє двадцятип’ятиріччя. Можливо, цього хлопця збила з пантелику хустка, якою дівчина закутала голову, бо нещодавно хворіла. А мати сьогодні змусила одягти хустину обов’язково!
  - Яка шапка! – кричала вона. – Ти так сильно хворіла! А з тою шапкою вся шия відкрита! І вуха! Знову зляжеш, а мені треба купити дорогі ліки! Де гроші візьмемо? Хустки українські жінки носили завжди!
  Так, носили. І носять. Але квітчасті й грані. Але ж не сірі, пухові, ще, можливо, й справді бабусині! І пальто мамине, яка та дала Софійці доношувати в минулому році. Болотного кольору, з хутром якогось невідомого звіра. Через яке її на роботі називали Кікіморою Болотною. Не в очі, звичайно. Але Софійка чула, коли випадково проходила коридором, як дівчата за рогом на сходах в імпровізованій курильні говорили про неї.
  - Як можна ходити в такому? – пищала Людочка Фіртенко.
  Вона мала дуже тонкий і писклявий голос, і часто по телефону її можна було сплутати з дитиною.
  - Наче й зарплата в нас нормальна.