«Життя, якого не було»
Генрі Лайон Олді

Життя, якого не було
Генри Лайон Олди

Тiнi мого мiста #1

Генри Лайон Олди

Життя, якого не було

* * *

Це розповiдь про студента Альбера й зеленооку Женев’еву, це розповiдь про холодне море i забiякуватих чайках, це розповiдь про журавля в небi, i синицю в небi, i вiтер у руцi, стиснутiй у кулак, бо в нас у руках рiдко залишаеться щось, крiм того; це розповiдь про пляшку шампанського, вiдкорковану невлад, це розповiдь про зеленооку Женев’еву i студента Альбера, i про життя, якого не було.

Якщо ви знаете бiльше, то розповiдайте, а я промовчу.

* * *

Дихати було слизько. Вiн iшов заснiженою набережною, смiшно човгаючи по плитах, вiн дихав i нiяк не мiг пiдiбрати iншого слова. Так, слизько. Інакше як назвати те вiдчуття, коли солоний протяг слухняно заповзае всередину, щоб наступноi митi стрiмголов кинутися вниз, у душу, в саму серцевину, креслячи на схилах хитромудрi петлi?

Вiн йшов набережною, смiшно човгаючи по плитах, i нишком смiявся з власноi пишномовнiстi.

У нього таке бувало рiдше, нiж у вас, i частiше, нiж у мене.

Лiворуч, за парапетом, потрiсканим вiд часу i втоми бiльше, нiж погляди на життя якого старця iз завсiдникiв навколишнiх кафешок, за шматок хлiба билися чайки. Жива iлюстрацiя до заклику вподобитися птахам небесним. Небеса байдуже поглядали на бiйку, старi з кафешок байдуже поглядали на молодого чоловiка, який брiв набережною, а молодий чоловiк усмiхався i йшов собi далi.

Вiн завжди усмiхався, коли був не в гуморi.

Звичка.

Годину тому вiн послав телеграму батьковi, в Хенiнг: «Узяв академiчну вiдпустку. Нудьга. Потрiбнi грошi. Твiй Альбер.»

Телеграма пiшла стрясати дроти, а мила телеграфiстка поправила каштанове волосся i спробувала кокетливо посмiхнутися, але не встигла. Важко кокетувати зi спиною, нехай навiть цiй спинi притаманнi виняткова прямота й гiднiсть.

Втричi бiльша, нiж у вас, i вдвiчi – нiж у мене.

Обiгнувши новомодний мiнi-атракцiон, де влiтку лише за три монети будь-хто охочий мiг перекинутися вниз головою i так провисiти цiлих три хвилини, вiн стишив крок. Згрiб снiг з парапету, злiпив тверду, пружну – так i хотiлося сказати «дзвiнку» – снiжку, прицiлився i пожбурив нею у чайок. Не влучив, прикусив губу i ще довго стояв на тому ж мiсцi, думаючи нi про що.