Вірш «Сонет 116»
Вільям Шекспір

Ліричний твір «Сонет 116» Вільяма Шекспіра є спробою автор знайти суть кохання, осягнути його шляхом осмислення через віршовані рядки. Цим сонетом класик англійської літератури намагається поглянути на суть глибинного почуття, яке не дає йому спокою та яке вважається ним найвищим серед усіх можливих.

Письменник глибоко переконаний в тому, що почуття справжнього кохання не може бути нічим затьмарене, адже воно невичерпне й може завжди сповнювати душу людини радістю та щастям. Разом з тим воно стає для людини орієнтиром, дороговказом, що не дасть збитися з дороги на життєвому шляху.

Унікальним є те, що сонет не створює образ жінки, якій автор клянеться в коханні. Ліричний герой присвячує цю клятву самому почуттю кохання, як найвищому та найпрекраснішому, на що взагалі здатна людина. Воно прирівнюється до чогось божественного, неймовірно великого в просторі і часі.

Також вражаючими є і масштаби використаних образів – від вже згаданого ліричного героя, любов для якого є чимось, що торкається його на трояндових вустах і щоках, а також образ зірки, що є недосяжною, але вказує морякам на правильний шлях. Себто любов, говорить автор, є одночасно й чимось ніжним, ласкавим та маяком в житті людини, що зображено через єдину метафору в сонеті.

Композиційно сонет поділений на катрени, які поступово розкривають образ кохання. Головною паралеллю, якою послуговується Шекспір, стає порівняння кохання та моря. Морська тематика з пошуком шляху, зірками-супутниками та дороговказами, а також образом життя, як шторму, стає важливою для розкриття головної теми. Кохання, як почуття, є одночасно високим та таким, що потребує віри, чесності та витримки. Любов є вічною, й час їй не завада. Вона може рухатись вічно, будь це година чи тиждень.