«Скарб»
Олекса Стороженко

Скарб
Олекса Петрович Стороженко

Олекса Стороженко

СКАРБ

Скарб

Був собi чоловiк та жiнка. Були вони люди заможненькi, усього в iх доволi: i поля, i скотинки, i худоби, i хата просто­ра з садочком i левадою. Послав iм Господь на втiху одного тiльки синка — Павлусем звали. Та вже ж i шанували, i пе­стували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Мiж матiрками — навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою.

Було, власними руками годуе Його, а вiн, телепень, тiльки глита та, як той пуцьвiрiнок, знов рот роззявлюе. Усю зиму й осiнь з хати не випустить. «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, за­недужаеш, то я й умру, не дiжду, поки ти й одужаеш». При­йде весна або лiто — знов не пуска: «Не ходи, синку: душ­но, сонце напече головку, голова болiтиме». Цiлiсiнький рiк не дасть йому порога переступити, хiба у недiлю поведе до церкви, та за ним i не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнув­ся б.

Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас пiдiйме на всю церкву, буцiм з його чортяка лика дере. «Ходiм, ма­мо, додому, — хлипа, — iсти хочу!» То мати i веде його додо­му, не дiждавшись кiнця служби i благословенiя. Як кладе його спати, то сама i стеле, i роздягае, i хрестить, i ще й кот­ка спiвае, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жiнку i похвалятись, що вiн Павлуся вiддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неi добра i покiрна жiнка, а як дi­йде дiло до ii Павлуся, то як скажена стане: i очi витрiщить, i запiниться, i за нiж хапаеться; крий Боже, що виробляе!.. Кажу ж вам, що й мiж матерями навдивовижу була мати.

Дорiс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки бiлi та нiжнi, як у панноч­ки. Та од чого б iм i пошерхнуть? Зроду не то щоб цiп або косу у руках подержав, — не взявся й за лопату, щоб одгребти снiг од порога, або за вiник, щоб вимести хату. Було, ста­рий i стане доказувать жiнцi:

— На яку радiсть ми його вигодували? Який з його хазяiн буде? Що з ним станеться, як ми помремо?..