«Повелителька ліхтарів»
Олена Волинська

Повелителька лiхтарiв
Олена Волинська


Зора, дiвчина-ромка, приiздить до Федорiвки, щоб дiзнатися, чому загинула ii сестра Гiлi. Напередоднi Гiлi хотiла вiдшукати й застерегти людину, на чиiй долонi вона побачила лихий знак. Шукаючи правди, Зора знайомиться з Василем, мiсцевим майстром лозоплетiння. І розумiе, що iхня зустрiч – знак долi. Чи це було кохання? Хто знае. Заради Зори Василь скоiв злочин, тим самим перекресливши власне майбутне.

Через сiм рокiв, повернувшись iз в’язницi, чоловiк намагаеться позбутися минулого й почати нове життя. Але випадкова свiтлина зi староi газети змушуе Василя змiнити своi намiри. Вiн не зможе знайти спокiй, доки не дiзнаеться, яку таемницю забрала iз собою Гiлi. Що ж насправдi сталося з тiею, яка жартома називала себе повелителькою лiхтарiв?





Олена Волинська

Повелителька лiхтарiв





Роздiл перший


Рiвненька, колись вiдмiрена дбайливим оком господаря стежка, тепер зсунулась у бiк лiсу до закуйовджених заростей глоду. Шлях до села розмило безкiнечними дощами. «Цiеi весни прорвало небо», – зiтхаючи, бiдкалися люди на зупинцi – скособоченiй, накритiй дiрявим шифером, крiзь який у темну пору доби можна було милуватися зорями. Угорi, серед чорних хмар, кружляли круки. Зiрвавшись, вiтер гасав полем у несамовитому захватi, немов пiдштовхуючи одинокого подорожнього: «Поспiшай! Не встигнеш до зливи».

Чи кольори перед грозою здавались iншими, якимись бляклими, чи минуло забагато часу, але Василь майже не впiзнавав рiдноi мiсцевостi. Лiс неначе змужнiв, розрiсся, усе бiльше налазячи на стежку й накриваючи ii гiллям i тiнями; поля ж здавалися необробленими та покинутими. Випалена трава вималювала на зеленому тлi темнi плями. Нерiвнi круги – вiдбитки тлiну. Лише Вершниця застигла в нiмому захватi. Усе та ж в’юнка змiйка блакитi перерiзала пагорб на двi рiвнi частини й зникала за биками пiдiрваного у военнi роки мосту.

Дощовi хмари пiдганяли чоловiка до села, спонукали пришвидшувати кроки, якi й без того давалися йому з великими зусиллями. Василь ледь змушував себе рухатися вперед i переставляти налитi свинцем ноги. Вiн нiс додому тягар, який уже давно зiгнув йому плечi, скривив спину й осiв на днi душi гiрким осадом.

Земля поволi вигиналася й тягнулась до сонця, утворюючи пагорб Надii.