«Модри Камень»
Олесь Гончар

Модри Камень
Олесь Гончар
(Новела)
І
Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.
— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.
— Терезо!
А ти посміхаєшся комусь.
Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця.
— Терезо! Кого ти виглядаєш?
— А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.
— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.
II
Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.
— Просім, хто ви?
Що мені казати? Хто ми?
— Свої,— кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. — Свої,— хриплю я щосили.
Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.
— Мамо, то руські!
Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.
Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.
Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.
Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час.
Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.
— Так оце такі... руські?
— А якими ви уявляли?
— ...Такими...
Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.
— Хто у вас буває?
— Днесь нікого, пане вояку, — озвалася мати.
Вона стояла біля кахельного каміна і дивилась на мене сумно.
— А по кому ви носите траур?
— По нашому Францішеку,— каже мати.
— По Чесько-Словенській республіці, — кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид.