«35 кіло надії»
Анна Гавальда

Анна Гавальда
35 кіло надії

Переклад з російської Кашуби Євдокії
Джерело


Моєму дідусеві і Марі Тондельє

Я ненавиджу школу.
Ненавиджу її більш за все на світі.
Ні, навіть ще сильніше…
Вона зіпсувала мені все життя.
До трьох років, точно можу сказати, я жив щасливо.
Я погано це пам'ятаю, але мені так здається. Я грався, по десять разів підряд дивився
мультик про ведмежа, малював картинки і придумував мільйон пригод для Гродуду – це було моє улюблене плюшеве щеня. Мама розповідала, що я годинами сидів один у своїй кімнаті і не сумував, говорив без перестану, ніби як сам із собою. Ось я думаю: мабуть, щасливо мені жилося.
Тоді, в дитинстві, я всіх любив і думав, що мене теж всі люблять. А потім, коли мені виповнилося три роки і п'ять місяців, раптом – бац! – в школу!
Першого ранку я ніби навіть був радий. Батьки напевно все літо мені втовкмачували: "Ось здорово, милий, ти підеш у справжню школу!" Ну і все таке… Вони говорять, я навіть не плакав. (Я взагалі цікавий, мабуть, хотів подивитись, які там й них іграшки і чи є "Лего"…) Словом, до обіду я повернувся задоволений, все з'їв і побіг у свою кімнату, розповісти Гродуду, як цікаво було в школі.
Якби тоді я знав, то як слід посмакував би ті останні щасливі хвилини, тому що відразу після цього моє життя пішло напере косяк.
— Пішли, — сказала мама.
— Куди?
— Як куди... В школу!
— Ні.
— Що – ні?
— Я більше туди не піду.
— Ось як? Чому ж?
— Досить уже, бачив я цю школу, нічого там цікавого. В мене тут повно справ, дома. Я обіцяв Гродуду зробити йому таку машинку, щоб шукати кісточки, а то він їх багато зарив у мене під ліжком, а знайти не може, так що ніколи мені в школу ходити.
Мама присіла прямо переді мною навшпиньки. Я закрутив головою.
Вона стала мене умовляти. Я заплакав. Вона підняла мене на руки, я завищав. І тоді вона вліпила мені ляпас.
Перший у моєму житті.
Ось так.
Ось тобі і школа.
Так почався кошмар.
Я мільйон разів чув, як батьки розповідали цю історію.
Своїм друзям, вихователям, учителям, психологам, логопедам і консультанту з профорієнтації. І до цього часу кожного разу, коли її чую, я згадую, що цей самий детектор кісточок для Гродуду я так і не сконструював.
А зараз мені тринадцять років, і я навчаюсь у шостому класі. Так, сам знаю, щось тут не так. Не треба загинати пальці, сам поясню.