Вірш «Покаянні псалми»
Дмитро Павличко

Вірш «Покаянні псалми» Дмитра Павличка

Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,
Але не дай, щоб служники Москви
Знов обернули край мій на руїну!

Не допусти на княжий трон хохла,
Згаси в серцях патріотичні чвари
І засвіти будущини світла!

Але як ми достойні лиш покари —
Не муч Сибірами, пошли пожари
І немічних рабів спали дотла!

* * *

Я не боюсь потаємного збору
Злих язиків, що трутизну несуть.
Боже, дозволь мені глянути вгору,
Душу звільнити з іржавих закуть.

Я не боюсь ні удару, ні струсу
З рук, що підносять неправедний гнів.
Боже, не дай мені впасти в спокусу
Помсти до рідних братів і синів.

Я не боюсь, як гримлять патріоти,
Як проклинає вчорашній холуй.
Боже, рятуй од фальшивої ноти,
Серце моє — од неправди рятуй.

Я не боюся, як стежить за мною
Оком простреленим пан сатана.
Боже, відкрий мені, хто за стіною
Схлипує в муках, мов скорбна струна.

А з ворогами (належить їм бути)
Не примирюсь, не піду заодно.
Боже, не дай мені випить отрути,
Що обертає людину в лайно.

* * *

Це Ти створив мене таким —
Неподужанним і слабким,
Невільником, хоч без ярма,
Немудрим з ясністю ума,
Хитким, неначе терези,
Веселим з усміхом сльози,
Сліпцем, що ходить навмання
З жагучим зором пізнання!
Чи це приємно так Тобі,
Що тяжко падаю в журбі,
Що дух мій ламлеться, як скло,
І рветься плоть, як барахло?
Скажи, навіщо був цей твір,
Що напівянгол, напівзвір?
Де ж у моїм єстві моє,
Що само з себе постає,
Що незалежне від Твоїх
Жадань — невже це тільки гріх?
Невже моє — це тільки зрив
Угод з Тобою та порив
До тих непроясненних сфер,
Де паном ходить Люцифер,
Невже свідомість, плач і сміх,
Це все Твоє — мій тільки гріх.
О Боже, розлучи земне
З небесним — і врятуй мене!

* * *

Не був я, Господи, безбожним,
Але носив раба тавро,
Во ім’я правди словом ложним
Сквернив свої уста й перо.

Кормив я власним серцем звіра,
Щоб менше Україну жер,
І честь моя — страшна офіра —
Кричала, ставши на костер.

Я проклинав Тебе із болю,
Шукав спасіння в проклятьбі,
Та дух мій завжди був з Тобою,
І вірним був я лиш Тобі.

І в час, коли, здавалось, треба
Забуть Твої глухі врата,
Я бачив, як зійшов Ти з неба
І нашу Матір зняв з хреста.

Сьогодні на новім причалі,
Де сяє волі молодик,
Я — повен каяття й печалі —
Вдивляюся в Твій грізний лик.

Даруй мені мої провини,
А ні — то смертю покарай,
Та знай — я встану з домовини,
Як знов скують мій рідний край,

Я не засну в пітьмі глибокій,
Як Україну знов розпнуть,
А встану й прокляну Твій спокій,
Твою всеправедну могуть!

* * *

Коли на пагорби Дніпрові,
Де був апостол Твій Андрій,
Зійдеш і вчуєш стогін крові,
Мов сонця гул в землі старій, —
Знай, Господи, жага свободи
Тут не розпалася, як прах,
Палають нею небозводи,
Плоди в калинових ярах.

Коли на Хортиці ногою
Торкнеш стежину чи зело,
І плоттю Божою, нагою
Відчуєш біль, як вбите скло, —
Знай, Господи, жага свободи
Тут не зотліла, мов зола,
Ще й досі запорізькі броди
В полон цариця не взяла.

Коли Ти станеш на Говерлі,
Сягнеш очима аж на Понт
І вздриш, як зводяться померлі
Онуки Богунів і Ґонт, —
Знай, Господи, жага свободи
Нас піднімає із могил,
І вписує таємні коди
Воскреслих душ у небосхил.

Прийди і будь же нам суддею,
Карай за бачення сліпе,
За те, що ми свою ідею
Любили більше, як Тебе.
Прийди і стань, де кров пролито,
Стань на розорані серця,
Що родять волю, наче жито,
І ждуть жорстокого женця.
Прийди, як грім в безоболоччі,
Зірви з нас залишки труни!
І не карай, а глянь нам в очі
І дух наш твердістю натхни!

* * *

Ціну свободи знає тільки раб,
Але не той, що виріс у темниці
І не вбирав у душу та в зіниці
Небес блакитних лоскотний єдваб,

А тільки той, що виглядав з-за штаб
Тюремних ґрат і зорі, як суниці,
Спивав устами духу, світлолиці
Думки плекав, не повзав, наче краб.

Та хто мені покаже те створіння,
Яке в живій матерії душі
Не носить волі? Це мої моління

До кожного раба! І всі клиші,
Всі крабовидні мають теж сумління,
Мов краплю крові на страшнім ножі!

* * *

Вмирає нація, а ви,
Напівділки, напівпоети,
Тихенько живете, мов кмети
Комуністичної панви.

Продажні, наче ті курви,
Безликі, наче табурети,
Лякливі, як душа трепети,
Пильнуєте свої хліви.

Пильнуйте й бережіться Руху,
Своє сумліннячко любіть
Гидливо, наче п’яну шлюху!

Та жити ви мене не вчіть,
Бо ваша повзаюча хіть
Не для скресаючого духу!

* * *

Блаженний муж мовчить на пишнім вічі,
Де нещодавнє рабство всі клянуть,
В лакузах тих себе не впізнають,
Що перед сильними згинались втричі.

Він слухає: в згірдливому злоріччі
Гуде й реве несправедлива лють.
Він бачить: боязлива людська суть
Сама від себе відвертає вічі.

Він був рабом… Життя собі зберіг
Покорою, та — палений ганьбою —
На інших не кладе провин своїх.

Мовчить, бо там, де з мстивою злобою
Невільники вчорашні між собою
Шукають винних, кожне слово — гріх!

* * *

Діяльний розум, Бог-Творець,
Присутній в кожному началі,
Не знає скорбності, печалі,
Ні муки зболених сердець.

То чом же людськості взірець
Конає на хресті? Чом далі
Ми несемо страждань скрижалі,
Терновий славлячи вінець?

Чому це в радощах не може
Поєднуватись людське й Боже,
Чому покора й каяття

Нам повертають силу духу —
Так, начебто в ядрі життя
Є хтось, хто кличе в жаль і скруху?

* * *

Тяжкий мій шлях — гущавиною глоду,
Над багновищем — опівнічна путь.
Кров колючки, неначе кігті, рвуть,
Трясовина затягує до споду.

Куди я йду, покинувши господу
Свойого батька? Де моя майбуть?
Кому це я крізь ночі каламуть
Несу вогонь негаснучого роду?

О Господи, пошли мені навстріть
Окроплений росою тихий ранок,
Що грає, наче в золоті блакить.

Я хочу вмити серце наостанок
І твердо стати, мов на рідний ґанок,
На той поріг, що зветься смертна мить.