Діється в Єфезі в 356 році до Р. X. Дійова особа — Герострат
I
Як тихо ніч чудове покривало Розкинула над сонною землею! Ніде ні гуку; все кругом поснуло, І тільки зорі високо тремтять, Розсипавшись по дивній ризі неба, Та дивляться згори на землю, наче Очей тих невсипущих міріади. О зорі-очі! Я при сянні вашім Не раз блукав самотній уночі І вдвох із смутним серцем вів розмову. Я в вас питався, невсипущі очі, Питався сто разів, щоб одповіли На запитання тяжкії мої, На котрі наше все знаття земнеє Не мало сили відповіді дати. І ви так само лагідним промінням Світили, ви тремтіли в високості, Чудовні очі, в котрих одбивалась Одвічна, невмируща, вища думка… І думка та мені не відкривалась, І ви, дивившись, таїну ховали… О, хто ж, о, що ж мені промовить слово? О земле пишная, тебе питаю! О небо, злотом затканий блаките, До тебе я звертаюся з питанням! О все створіння дивнеє, безкрає! Скажіть мені, навіщо ви безсмертні, Навіщо вам кінця нема й почину,— Вам, що душі не маєте, ні думки; А я, між вас розумная істота, Я мушу вмерти, за хвилину зникнуть; Я, що можу вас розумом дізнати, Котрий даю вам мення і названня І розрізняю в вас добро і зло,— Я мушу вмерти, і той самий час, Що я ділю на роки, дні й години, Мене в ніщо поверне… Горе, горе!.. Але ж душа моя бажає жити, Але я хочу чути й знать довіку, Дивитись на оцю красу створіння, Втішатись радістю правдивих діл, Боліти й мучитись, неправду зрячи! І все те довго-довго, віковічно… Та ні, дарма бажання,— за хвилину Увірветься життя коротка нитка, І за хвилину вже мене не стане: Нема очей, що бачити хотіли, Немає розуму, що знання прагнув, Немає навіть самого бажання… Кінець… Ніщо… Ніщо, та й годі. Так!.. Але як так, нащо було родитись? Навіщо це життя тоді здалося? Коли не вічність, то не все одно Хіба, що рік, що десять, що нічого? О Мойра, Мойра! Люта, невблаганна! Замість безсмертя людям ти дала Даремнеє бажання, а надію Лишила тим, хто розумом дитина. О, відбери ж од мене розум мій, Дай вірити тому, що буть не може: Бо без цієї віри я не можу Щасливим бути в цім житті злиденнім!
II
Нащо здалось мені моє життя? Хіба на те, щоб дожидати смерті Та долю дякувать за кожний день, Що з ряду довгого віків одвічних Вона мені схотіла відступити?.. Але навіщо цей нікчемний жарт? Хіба не краще так сказати долі: “Візьми твій дар нікчемний,— ось де він; Не хочу я твоєї милостині!” Сказати,— так сказати зміг би я, Але де сила, щоб оте справдити? Хіба зробив би я не навпаки, Коли б прийшов час страшного сконання, Хіба б я не сказав: “О, підожди, Моя ти смерте, дай іще пожити Хоч рік один, хоч день, хоча хвилину!..” Ні, не тому життя свого рішатись, Хто тільки вічністю задовольниться. О, що ж робити, щоб і смерть саму Перемогти і долю одурити? Невже немає способу такого? Ні… Кожний умира, і ряд віків Його без жалю забуттям покриє. О, що кажу я? Що кажу? Хіба ж Усіх покрило забуття собою? Хіба таких на світі не було, Що їх ім’я віки переживає? О Ахіллесе! Гекторе! Патрокле! О тіні велетнів славетних наших! О славнії творці, поети вмерлі! Немає вас, а слава ваших діл Пережива людськії покоління, І ймення ваші в пам’яті людей Зістануться навіки незатерті, А будуть завш поверх усіх імен. Так масло чистеє в воді не тоне, Хоча б налив на його ціле море: Воно спливе наверх так само чисте; Так сонця ясного не скриють хмари, Нехай зберуться скрізь на цілім небі: Розійдуться вони,— і знов, як перше, Воно засяє світлом променистим. О велетні герої! Вас згадавши, Я душу смутную свою розважив. Так, значить, можна смерть перехитрити, І хоч не жити справді на землі, Та все ж себе частину тут покинуть І частку ту, ім’я, зробить безсмертним. Нехай же приклад ваших славних діл Навчить мене й моє ім’я прославить, Щоб, переживши самого себе, Зістався я навіки в згадці люду. О, я зроблю велике щось таке, Що буде більше над діла героїв, І піднесуть високо всі віки Над всі імена ім’я Герострата!
III
Ні, не мені творить діла славетні І не мені прославити себе… Чи єсть нещастя більше, як бажати Вчинити щось велике й не змогти Найменшого вчинити діла навіть?! Недавно ще я думав, що я зможу Великим ділом здивувати землю, І вже тепер напевно я дізнавсь, Що я не зможу вдіяти нічого, Що вдався я невдатний ні до чого. Був час — я думав, що військова слава У бої з ворогом мене покриє, І що ж?— У першій бійці з ворогами Я втік, перелякався смерті: так Нікчемний раб од батога тікає. Я побоявся, що сконаю нагло, Не вдіявши великого заміру, І невимовний жах поніс мене Від бою страшного геть-геть далеко, І вже не скоро я опам’ятався. Я кляв себе, я з себе глузував, Я сам себе соромився, та діла Не можна вже було вернути. Потім Я думав ще поезії віддатись; Але з моєї першої поеми Усі сміялись тільки: скоро й сам Побачив я, що я й на те не вдатний. За друге все я навіть і не брався: Я знав кінець, іще й не починавши… І от тепер до першого страху Перед нікчемністю й небуттям вічним Ще долучилася жадоба помсти. Кому — не знаю: не богам Олімпа, Бо їм не вірю я; не другим людям, Бо знаю я, що не повинні люди; — Але жадоба невгамовна помсти За власную нікчемність, як огонь, Пече мене і не дає спокою. А першеє жадання діл великих Не згасло теж і груди розпаляє… О, що ж зроблю я? що зроблю тепер Я, що нічого не можу зробити? Чи я стерплю, щоб вічність тим досталась, Хто навіть і не думає про неї, Хто, може, й це життя вважає довгим? Ха, ха!.. тим навіть, хто не жив ніколи, Дістанеться хвала людська навіки. Безсмертні, бач! Кроніон! Гера! Феб! І Артеміда! — всі вони безсмертні, Хоч не були зовсім, а Герострат, Котрий не важить їх усіх ні за що, Той — ефемерная істота. Навіть Цей храм, сей свідок заблуду людського, Бездушная будова, що звели Такі ж, як я, створіння ефемерні, І той переживе віків багато, Стоятиме й тоді, коли мої Кістки потліють і ім’я погине… О, страшно як! Мішається мій розум… Невже нічого я?.. Знайшов! Знайшов! Не ділом хвальним я себе прославлю: Нехай страшне, нечуване злочинство Ім’я моє вікам перенесе; Нехай усяк, здригнувшися від жаху, Страшне ім’я промовить — Герострат! Нехай діди, розказуючи внукам Про вчинок мій, їм скажуть: це зробив Безумець Герострат… Але до діла! Цей храм, що будувався стільки років, На котрий стільки сил зложили люди, І часу стратили, й скарбів усяких, Котрий стоїть окрасою землі І славою безсмертною богині, Цей пишний храм, цю святощ для народів Зруйную зараз я в одну годину. Всі сплять кругом. Ніхто не перешкодить… Я зараз же…
(Біжить до храму й креше вогонь).
Огонь, ось хто поможе Мені моє вчинити діло. Ну ж, Пали мерщій цю гордую будівлю; Нехай вона скалками розлетиться. Й розсиплеться. Руїною страшною Своє ім’я спасу я від руїни.
(Підпалює храм).
Готове вже. Тепер ніхто не зможе Мого страшного діла зупинити. Горить! Горить! О, як загоготіло! Ха! ха! ха! ха! Безсмертна Артемідо! Рятуй свій храм. Чого ж ти не рятуєш? Адже безсмертна ти, адже могуча, А Герострат — нікчемнеє створіння. Ха! ха!.. як легко я твою величність Нікчемністю своєю переміг! Ага! Шкварчить! Ха! ха! ха! ха! Нехай! Нехай ще краще розгориться. Потім, Коли тут камня цілого не стане, Піду я й об’явлю своє ім’я. Ха! ха! ха! ха! Чому раніш не знав я, Що легко так безсмертним можна стати? Тепер безсилий час мого ім’я Не зможе стерти з пам’яті людської, І скрізь, де знатимуть діла героїв, Згадають теж безумця Герострата.
(У храмі починається галас і біганина. Гасять огонь).
Що, гасите? Ні, пізно, пізно вже: Не загасити вам моєї слави! Вона безсмертна! Чуєте? — безсмертна!!!
Аналіз вірша «Герострат» Володимира Самійленка
У книзі «Герострат» Володимира Самійленка «оселилась» поема, записана у вигляді монологу, яка торкається важливих філософських питань і тем. Історики стверджують, що храм Артеміди, який існував у Греції античних часів, зруйнував, а якщо казати точніше, то спалив Герострат. От про нього і йдеться у цьому творі, хоча автор не надто прагнув зберегти історичну точність, описуючи головного героя.
Ви швидко переконаєтесь у тому, що персонаж не надто схожий на реальну людину з 4-го століття до нашої ери, коли почнете читати онлайн книгу «Герострат» Володимира Самійленка українською мовою, бо занадто вже він інтелігентний чоловік, який замислюється про сенс життя.
Чим більше він розмірковує на філософські теми, тим відчайдушніше хоче залишити по собі слід у вічності, бо розуміє, що це єдиний варіант безсмертя. Але виникає проблема – герой усвідомлює, що видатних здібностей чи якихось талантів у нього немає.
Коли егоїзм перемагає здоровий глузд, персонаж знаходить жахливий спосіб запам’ятатись людству. Та невже ганебний вчинок дійсно може приносити насолоду? На це питання автор намагається знайти відповідь, і ви можете доєднатись до нього, якщо виберете скачати книгу «Герострат» Володимира Самійленка безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) у форматах fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб) з нашого веб-ресурсу і повністю її прочитаєте.
Поема “Герострат” Володимира Самійленка.
Ми НЕ розповсюджуємо книгу (файли) безкоштовно для скачки, оскільки це порушує Авторське право. Наш сайт носить виключно інформативний характер, де читачі можуть ознайомитися цікавим описом книги від нашого сайту, з анотацією від видавництва, відгуками та цитатами з книжки. Для того щоб отримати книгу, ми пропонуємо пропонуємо вам список посилань інтернет-магазинів для того, щоб ви змогли купити, слухати читання книги (аудіокнигу в mp3 (мп3)), завантажити / скачати або читати онлайн повну версію книги «Герострат» Володимира Самійленка та насолоджуватися нею.
Як правило, на сайтах-партнерах ви зможете знайти такі формати книги «Герострат» Володимира Самійленка: fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (епаб), pdf (пдф) українською мовою, які підійдуть на такі пристрої як - електронна книга, телефон на Андроїд (android), айфон, ПК (комп'ютер), айпад.
Якщо ви є правовласником книги «Герострат» Володимира Самійленка і бажаєте, щоб ми видалили її з нашого книжкового сайту, будь ласка, напишіть нам на пошту abuse.knigi@gmail.com і ми в найкоротші терміни її видалимо.