Вірш «До мого фортепіано»
Леся Українка

Вірш «До мого фортепіано» Лесі Українки

Елегія

Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Тепер ота осіння хмара сива
Мене дедалі більше покрива…
Знов смуток? Що ж почну я нещаслива?
Хто ж восени весняночки співа?

Серед недолі, тяжкого туману
Були й для мене промені ясні.
Годину мала не одну кохану,
Як забувала всі жалі свої.

Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.

Від мене, друже, не таїв нічого!
Свої всі гуки ти мені віддав,
На тяжкеє страждання серця мого
Мені лагідную потіху слав!

Мій друже! Ті хвилиноньки яснії,
Я при тобі найбільше мала їх,
Твої кохані струни голоснії
Будили зграї красних мрій моїх.

Серед недолі, тяжкого туману
Були й для мене промені ясні.
Годину мала не одну кохану,
Як забувала всі жалі свої.

Хоч я не завжди щиро говорила
З людьми, хоч тяжкий розпач свій
Від рідних, милих, найлюбіших крила,
Та не від тебе, любий друже мій!

Від мене, друже, не таїв нічого!
Свої всі гуки ти мені віддав,
На тяжкеє страждання серця мого
Мені лагідную потіху слав!

Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!