Брехливе життя дорослих
Елена Феранте

Джованна росла з переконанням, що в неi iдеальнi батьки, якi обожнюють ii та одне одного. Аж раптом вона почула, як батько порiвнюе ii зi своею ненависною сестрою Вiтторiею. Як таке може бути? Ця жiнка – монстр, ганьба та ворог iхньоi родини. Тепер дiвчинка прагне зустрiтися з нею, аби впевнитися, що не мае нiчого спiльного з тiткою. Це знайомство вiдкривае Джованнi певнi сiмейнi таемницi й таке чуже, поки що не зрозумiле життя дорослих. Зрада, розчарування в батьках, перше кохання та пристрасне бажання любити – рiдний Неаполь перетворюеться для неi на мiсце особистих перемог i поразок. Джованна прагне вiднайти правду.

Елена Ферранте

Брехливе життя дорослих

Частина I

За два роки до того, як пiти з дому, батько сказав матерi, що я дуже негарна. Фразу цю вiн промовив пiвголосом у помешканнi, яке батьки вiдразу пiсля одруження придбали в Рiоне Альто[1 - Рiоне Альто – район Неаполя на верхiвцi пагорба Вомеро, сусiдуе з елiтним кварталом Вомеро. (Тут i далi прим. перекл.)], у кiнцi вулицi Сан-Джакомо-дей-Капрi. Усе: вулички Неаполя, сине крижане лютневе свiтло, цi слова – немов застигло. А я тодi випорснула геть i досi бiжу поковзом, навiть зараз, у цих рядках, якi творять для мене якусь iсторiю, хоча насправдi у них немае нiчого, геть нiчого мого, нiчого, що справдi почалося чи справдi добiгло кiнця – це всього лиш незрозумiле плетиво, i нiхто, навiть та, хто це пише, не знае, чи воно й справдi мiстить реальну нитку оповiдi, а чи е лиш виявом розкошланого, невитравного болю.

Я дуже любила свого батька, вiн був чоловiком лагiдним i приязним. Мав вишуканi манери – вони чудово пасували до його тендiтного тiла, на якому одяг завжди здавався завеликим, i в моiх очах це надавало йому неповторноi елегантностi. Риси його обличчя були делiкатнi, i нiщо не порушувало гармонii: нi глибокi очi з довгими вiями, нi бездоганноi форми нiс, нi повнi вуста. Вiн завжди говорив зi мною веселим тоном, незалежно вiд його та мого настрою, i не зачинявся у своему кабiнетi – вiн весь час щось вивчав, – поки не видобував з мене бодай однiеi усмiшки. Особливо його тiшило мое волосся, але тепер менi важко згадати, коли саме вiн почав ним захоплюватися – можливо, коли менi було вже два або три роки. За мого дитинства нашi розмови завжди були такими:

– Яке чудове волоссячко, таке м’якеньке i блискуче, подаруеш менi?

– Нi, воно мое.

– Не будь такою скупою.

– Якщо хочеш, можу тобi його позичити.

– Чудово, а потiм я тобi його бiльше не вiддам.

– Ти маеш свое.

– Свое я взяв у тебе.

– Неправда, ти мене дуриш.

– Подивись сама: воно було таке гарненьке, i я його у тебе вкрав.

Я перевiряла, але жартома – я знала, що вiн нiколи б його в мене не вкрав. І смiялася, аж заходилася смiхом – з ним менi було веселiше, нiж з матiр’ю. Вiн завжди хотiв у мене щось вкрасти – вухо, нiс, пiдборiддя – мовляв, вони такi чудовi, що вiн жити без них не може. Я страшенно любила цей його тон, вiн ненастанно доводив менi, що я йому конче потрiбна.

Звiсно, з усiма iншими батько так не поводився. Інодi, коли щось дуже його захоплювало, вiн вдавався до схвильованих i вельми вишуканих промов та нестримних виявiв почуттiв. У iнших випадках вiн коротко обривав розмову такими точними, короткими й насиченими смислом фразами, що нiхто бiльше не знав, що йому вiдповiсти. Цi двi його iпостасi дуже вiдрiзнялися вiд того батька, якого любила я, i iх iснування я вiдкрила, коли менi було сiм чи вiсiм рокiв. Саме тодi я почула, як вiн сперечаеться з друзями i знайомими, що iнодi приходили до нас додому i вельми палко обговорювали питання, у яких я нiчого не тямила. Я тодi переважно сидiла на кухнi разом з матiр’ю i майже не звертала уваги на колотнечу, яка розгорталася за кiлька метрiв. Але iнодi мати теж зачинялася за роботою у своiй кiмнатi. Тодi я гралася сама в коридорi або ж читала, все ж таки здебiльшого читала, бо батько читав дуже багато, та й мати теж, а менi хотiлося бути такою, як вони. Я не зважала на iхнi суперечки i переставала гратися або читати тiльки тодi, коли раптом западала тиша i лунав той чужий менi голос батька. З тiеi митi у суперечцi верховодив вiн, а я чекала, доки зiбрання скiнчиться, щоб переконатися, що вiн стане знов таким, як був – лагiдним i люблячим.

Того вечора, коли батько вимовив цю фразу, вiн тiльки-но дiзнався, що в мене не все гаразд у школi. То було щось нове. З першого класу початковоi школи я завжди добре вчилася i лише в останнi два мiсяцi почала занедбувати навчання. Але для батькiв моi шкiльнi успiхи були дуже важливi, i коли я принесла першi поганi оцiнки, стривожилась насамперед мати.

– Що таке?

– Не знаю.

– Ти маеш учитися.

– Я й учуся.

– То в чому рiч?

– Дещо я пам’ятаю, а дечого запам’ятати не можу.

– Учи, поки не запам’ятаеш усього.

Я вчилася аж до знемоги, але результати й далi розчаровували. Того пополудня мати якраз ходила поговорити з учителями i повернулася дуже засмучена. Вона менi не докоряла – батьки нiколи менi не докоряли. Лише зауважила: «Найбiльше незадоволена вчителька математики, але вона сказала, що ти можеш, якщо захочеш». Тодi пiшла до кухнi готувати вечерю, а тим часом прийшов батько. Зi своеi кiмнати я чула, як мати переповiдае йому нарiкання вчителiв, i зрозумiла, що вона хоче виправдати мене змiнами, пов’язаними з настанням пiдлiткового вiку. Та вiн перебив ii тоном, яким зi мною не розмовляв нiколи – навiть з iнтонацiями говiрки, яка в нашому домi була суворо заборонена, – вiн сказав слова, про якi, без сумнiву, пошкодував:

– Пiдлiтковий вiк тут нi до чого – обличчям вона стае схожа на Вiтторiю.

Я впевнена: якби вiн знав, що я його чую, то нiколи б не говорив цим тоном, таким далеким вiд нашоi звичноi веселоi легкостi. Вони обое думали, що дверi до моеi кiмнати зачиненi, я завжди iх зачиняла, i не помiтили, що хтось залишив iх вiдчиненими. Саме так, у дванадцять рокiв, почувши голос свого батька, навмисно стишений, я дiзналася, що стаю схожою на його сестру, жiнку, в якiй – я це чула, вiдколи себе пам’ятаю – досконало поеднувалися потворнiсть i злоба.

Тут менi можна було б заперечити: «Ти перебiльшуеш, батько твiй не сказав дослiвно: “Джованна бридка”. Це правда, йому не властиво було вимовляти такi брутальнi слова. Але в той перiод я була дуже вразлива. Уже рiк як у мене почалися мiсячнi, груди аж надто випирали, i я цього соромилася, боялася, що вiд мене йде поганий запах, тому безперервно милася, йшла спати без настрою i без настрою прокидалася. У той час единою моею розрадою i единою певнiстю в життi був той факт, що батько обожнював у менi все. Тому те його порiвняння з тiткою Вiтторiею було гiрше, нiж якби вiн сказав: «Колись Джованна була гарною, а тепер стала потворною». Ім’я Вiтторii лунало у нас удома, наче iм’я якогось монстра, що опоганюе й заражае кожного, кого торкнеться. Про неi я знала дуже мало, бачила ii лише кiлька разiв, але – в тому-то й рiч – пам’ятала з цих зустрiчей тiльки своi почуття огиди й страху. Цi огиду i страх навiювала менi не вона сама, у плотi й кровi; ii саму я зовсiм не пам’ятала. Лякали мене огида та страх, що iх вiдчували до неi моi батьки. Батько завжди говорив про свою сестру недомовками, немов вона виконувала якiсь осуду гiднi обряди, якi ганьбили ii саму й накликали ганьбу на кожного, хто з нею знався. Натомiсть мати нiколи ii не згадувала, ба навiть намагалася вгамувати вибухи чоловiка, немов боячись, що Вiтторiя, де б вона не була, почуе iх i вiдразу прибiжить, долаючи гiгантськими стрибками довгу й круту вулицю Сан-Джакомо-дей-Капрi, зумисне притягне iз собою всi хвороби з розташованих поблизу лiкарень, стрiмко злетить у наше помешкання на сьомому поверсi, порозбивае всi меблi, вергаючи чорнi блискавки з хмiльних очей, i надае матерi ляпасiв, тiльки-но вона спробуе протестувати.

Звiсно, я вiдчувала, що за цiею напругою напевне криеться цiла купа завданих i зазнаних кривд, але про сiмейнi iсторii я тодi мало що знала, та й не вважала ту жахливу тiтку членом нашоi родини. Вона була страхопудом мого дитинства, висохлим i лиховiсним силуетом, наiженою тiнню, яка чаiлася за рогами будинкiв, коли западала темрява. Тож як могло статися, що ось просто так, без жодних зайвих слiв, я раптом дiзналася, що обличчям стаю схожою на неi? Я? Я, яка досi вважала себе гарною i завдяки батьковi гадала, що такою залишуся назавжди? Я, яка завдяки його постiйним комплiментам вiрила, що маю чудове волосся, яка хотiла, щоб мене любили, бо вiн любив мене i весь час говорив про це, я, яка вже й так страждала вiд усвiдомлення, що батьки моi раптом перестали бути задоволеними мною, i це iхне незадоволення вже й так гризло мене, затьмарюючи все?

Я чекала, що скаже мати, але ii реакцiя мене не потiшила. Хоч вона й ненавидiла всiх чоловiкових родичiв i вiдчувала огиду до зовицi, як вiдчувають огиду до ящiрки, що пробiгае по голiй нозi, вона не вiдповiла йому обуреним вигуком: «Ти здурiв, мiж моею донькою i твоею сестрою немае нiчого спiльного!» Вона обмежилася слабким, коротким запереченням: «Та що ти кажеш, це не так». Я пiдбiгла до дверей своеi кiмнати й зачинила iх, щоб не почути чогось iще гiршого. Тодi я мовчки заплакала i перестала плакати лиш тодi, коли батько гукнув – цього разу лагiдним голосом – що вечеря готова.

Витерши сльози, я пiшла до них у кухню i, утупившись поглядом у тарiлку, була змушена витерпiти цiлу низку корисних порад, як покращити свою успiшнiсть у школi. Вiдтак я знову почала вдавати, що роблю уроки. А батьки вмостилися перед телевiзором. Менi болiло, i бiль не хотiв анi вiдступати, анi слабшати. Чому батько вимовив цi слова, чому мати не дала йому рiшучоi вiдсiчi? Був це наслiдок iхнього незадоволення моiми поганими оцiнками чи тривога, не пов’язана зi школою, яка виникла в них ще бозна-коли? А насамперед: чи вiн, саме вiн вимовив цi нестерпнi слова через хвилинну прикрiсть, яку я йому справила, а чи його гострий погляд людини, яка бачить i знае все, розгледiв ознаки мого майбутнього зiпсуття, симптоми недуги, яка розвивалася i засмучувала його, супроти якоi вiн не знав, як дiяти? Цiлу нiч я була в розпачi. Вранцi вирiшила, що врятуватись я можу, тiльки якщо побачу, яким насправдi е обличчя тiтки Вiтторii.

Була то непроста справа. У такому мiстi, як Неаполь, населеному розгалуженими родинами, якi попри всi сiмейнi чвари, iнодi навiть кривавi, нiколи насправдi не палили всiх мостiв, батько мiй, навпаки, жив абсолютно окремо, немовби не мав кровних родичiв, немовби сам себе породив. Звiсно, я часто стикалася з батьками матерi та ii братом. Усi вони були особами приязними, дарували менi чимало подарункiв, i поки дiдусь з бабусею не повмирали – першим помер дiдусь, а через рiк i бабуся, iхнiй несподiваний вiдхiд у засвiти збурив мене, а мати плакала, як плакали ми, дiвчатка, коли нам було боляче – i поки дядько не виiхав працювати кудись далеко, нашi зустрiчi з ними були частими i радiсними. Натомiсть про кревних мого батька я не знала нiчого. Вони з’являлися в моему життi нечасто, з нагоди чийогось шлюбу або похорону, i все це вiдбувалося в атмосферi такоi фальшивоi приязностi, що цi обов’язковi ритуали – привiтайся з дiдусем, поцiлуй-но тiтку – нiякого почуття, крiм незручностi, у мене не викликали. Тож до цих родичiв особливого iнтересу я не мала, зокрема тому, що пiсля цих зустрiчей батьки моi нервувалися i за обопiльною згодою швидко забували про них, немов iх примусили взяти участь у якiйсь дешевiй мiзансценi.

Крiм того, слiд вiдзначити, що материна рiдня жила у конкретному мiсцi з бентежною назвою «Музей» – вони були дiдусь i бабуся з Музею – тодi як мiсце, де жили родичi батька, було невизначене й безiменне. Достеменно я знала тiльки одне: iдучи до них, треба було спускатися вниз, щораз нижче й нижче, у найнижчий низ Неаполя, а дорога була така довга, що менi здавалося, нiби ми i батькова рiдня живемо в рiзних мiстах. І довгий час я вважала це правдою. Наш дiм був у найвищiй частинi Неаполя, тому куди б ми не йшли, завжди доводилося спускатися вниз. Батько й мати залюбки спускалися лише до району Вомеро або ж, уже не так охоче, до дому дiдуся й бабусi бiля Музею. Їхнi друзi мешкали переважно на вулицi Суареса, площi Артiстi, на вулицях Луки Джордано, Скарлаттi, Чiмарози – усi цi мiсця були менi добре вiдомi, бо там жило й багато моiх однокласникiв. Не кажучи вже про те, що всi вони вели до парку Флоридiана, а я любила це мiсце. Мати гуляла там зi мною на сонцi та свiжому повiтрi, ще коли я була немовлям, i там же я провела чимало приемних годин з моiми подругами з раннього дитинства, Анджелою та Ідою. Лише пiсля позначених цими топонiмами мiсць, кожне з яких тiшило око рослинами, морськими краевидами, садками, квiтами, дитячими iграми i добрими манерами, починався справжнiй спуск, який для батькiв моiх був неприемним. Вони спускалися вниз щодня – iшли на роботу або по закупи, а батько ще й на рiзнi зустрiчi та дискусii, пов’язанi з його науковою дiяльнiстю – переважно фунiкулером, до кварталу К’яя, до вулицi Толедо, а звiдти прямували до площi Плебiшiто, до Нацiональноi бiблiотеки, до брами Портальба i вулиць Вентальерi та Форiа, максимум до площi Карла III, де був лiцей, у якому викладала моя мати. Цi топонiми, якi часто лунали з вуст батькiв, я теж добре знала, але вони не часто брали мене з собою, тому назви цi не викликали у мене того ж почуття щастя. Я дуже мало знала про мiсто поза районом Вомеро, а що далi в бiк рiвнини, то бiльш незнайомим воно менi здавалося. Тому цiлком природно, що тi мiсця, де мешкала батькова рiдня, набули в моiх очах рис дикого, ще не дослiдженого свiту. У моiх уявленнях вони не тiльки не мали назви, але й, як не раз натякали батьки, до них було важко дiстатися. Щоразу, коли доводилося туди йти, батьки моi, зазвичай сповненi енергii та добрих намiрiв, ураз ставали вкрай знеможеними i нервовими. Я була ще мала, але iхня напруженiсть i перемовки – завжди тi самi – закарбувалися менi в пам’ятi.

– Андре?, – казала мати стомленим голосом, – одягайся, треба йти.

Але вiн далi читав, пiдкреслюючи щось у книжцi тим самим олiвцем, яким писав у зошитi, що лежав збоку.

– Андре, вже пiзно, вони сердитимуться.

– А ти вже готова?

– Готова.

– А мала?

– І мала теж.

Тодi батько залишав розгорнутi книжки та зошити на бюрку, одягав чисту сорочку i святковий костюм. Але вiн був мовчазний i напружений, немов повторював подумки реплiки тiеi ролi, яку йому неминуче доведеться грати. Тим часом мати, зовсiм не готова виходити, знов i знов перевiряла свiй вигляд, а також вигляд мiй та мого батька, немов тiльки належно одягнувшись, ми можемо мати певнiсть, що всi трое повернемось додому живi та здоровi. Одне слово, було очевидно, що в тих випадках вони вважали, що мають боронитися вiд певних мiсць i людей, про яких вони менi не говорили нiчого, щоб не бентежити. Та я однаково вiдчувала, а точнiше, впiзнавала незвичну тривогу, яка була завжди, i то був, мабуть, единий тривожний спогад за все мое щасливе дитинство. Непокоiли мене такi фрази, вимовленi якимсь – не знаю, як це сказати – розладнаним тоном:

– Прошу тебе, коли Вiтторiя щось таке скаже, вдавай, нiби не чуеш.

– Тобто, коли вона викидатиме коники, я маю мовчати?

– Авжеж, пам’ятай, що з нами Джованна.

– Гаразд.

– Не треба казати «гаразд», а потiм чинити навпаки. Доклади трохи зусиль. Побудемо там пiв годинки i повернемось додому.

Майже нiчого з цих вiзитiв менi не запам’яталося. Гомiн, спека, неуважнi поцiлунки в чоло, розмови говiркою, вiд усiх присутнiх неприемно пахло – мабуть, через страх. Атмосфера ця з роками переконала мене, що батьковi родичi – у моiй уявi вони були огидними, вульгарними, гавкучими постатями, а найчорнiшою, найвульгарнiшою з них була тiтка Вiтторiя – становлять якусь небезпеку, хоча важко було зрозумiти, у чому небезпека ця полягае. Може, мiсце, де вони мешкали, вважалося небезпечним? Небезпечними були всi: дiдусь iз бабусею, тiтки з дядьками, двоюрiднi брати i сестри – чи лише тiтка Вiтторiя? Єдиними, хто щось про це знав, були моi батьки, i коли тепер я вiдчула потребу дiзнатися, яка з себе моя тiтка, що вона за людина, менi довелося б звернутися до них, аби щось зрозумiти. Але навiть якби я почала iх розпитувати, що я могла б дiзнатися? Вони або вiдкараскалися б вiд мене якоюсь добродушною вiдмовою – хочеш побачити тiтку, хочеш пiти до неi, але навiщо тобi це? – або ж стривожилися б i намагалися б узагалi ii не згадувати. Тому я подумала, що для початку варто б знайти ii фото.

Я скористалася з того, що якось пополуднi обох батькiв не було вдома, i почала нишпорити у шафi в iхнiй спальнi, де мати тримала альбоми з гарно впорядкованими свiтлинами – ii, мого батька i моiми. Альбоми цi я знала напам’ять, бо часто гортала iх – вони були лiтописом iхнiх стосункiв i моiх майже тринадцяти рокiв життя. Я вже знала, що там чомусь було багато материних родичiв, а батькових дуже мало, i серед них не було тiтки Вiтторii. Але я пам’ятала, що десь там у шафi лежала також стара металева коробка, в якiй зберiгались невпорядкованi фотографii моiх батькiв, якими вони були до iхнього знайомства. Їх я переглядала дуже рiдко i завжди тiльки разом з матiр’ю, тому сподiвалась знайти там якiсь тiтчинi свiтлини.

Я витягла коробку з дна шафи, але перед тим вирiшила ще раз сумлiнно переглянути альбоми з фотографiями батькiв – вони фiгурували то як нареченi, то як насупленi молодi пiд час весiлля з нечисленними гiстьми, то як завжди щаслива пара, i врештi там були й моi фото, фото iхньоi доньки, яку фотографували непомiрну кiлькiсть разiв, вiд народження до сьогоднiшнього дня. Я уважно роздивилася насамперед свiтлини з весiлля. Батько був одягнений у темний, явно пом’ятий костюм, i в кожному кадрi видно було, який вiн набурмосений; поруч з ним стояла мати з легким зворушенням на обличчi, на собi вона мала не весiльну сукню, а кремовий костюм, голова покрита такого ж кольору серпанком. Я знала, що серед тридцятьох з гаком гостей було кiлька iхнiх друзiв з Вомеро, з якими вони досi зналися, та рiдня з материного боку, разом з хорошими дiдусем та бабусею з Музею. Але я все одно вдивлялась у свiтлини, сподiваючись побачити бодай десь у глибинi якусь постать, у якiй я, не знаю яким чином, могла б упiзнати жiнку, якоi геть не пам’ятаю. Та дарма. Тодi я взялася за коробку i, доклавши чимало зусиль, таки вiдчинила ii.

Я висипала вмiст коробки на лiжко, фотографii були чорно-бiлi. Свiтлини з iхньоi юностi лежали зовсiм безладно: мати – весела посеред однокласникiв, зi своiми подругами-однолiтками, на морi, на вулицi, грацiйна i добре вдягнена, – перемiшалася з батьком, завжди замисленим, завжди самотнiм, у штанях з випханими колiньми i пiджаках iз закороткими рукавами, жодного його фото пiд час вiдпочинку не було. Фотографii з дитинства та пiдлiткового вiку натомiсть були поскладанi у два конверти – родина матерi i родина батька. «На свiтлинах батьковоi рiднi, – сказала я собi, – напевно буде й тiтка», – i взялася переглядати iх одна за одною. Їх було не бiльше двадцяти, i мене тут-таки вразило, що на кiлькох з них поруч з моiм батьком, який поставав хлопчиком чи пiдлiтком разом зi своiми батьками чи родичами, яких я нiколи не бачила, був чорний прямокутник, замальований фломастером. Я вiдразу зрозумiла, що той рiвненький прямокутник був дiлом його рук, здiйсненим нещадно й потаемно. Я уявила, як пiд лiнiйку, що лежить у нього на бюрку, вiн замикае у цiй геометричнiй фiгурi частину фото, а тодi ретельно заштриховуе ii фломастером, пильнуючи, щоб не вийти за встановленi межi. Яка скрупульозна праця! Сумнiвiв я не мала: чорнота цих прямокутникiв видаляла зi свiтлини тiтку Вiтторiю.

Я довго не знала, що робити. Врештi наважилась, знайшла в кухнi нiж й легенько пошкребла невеликий шматочок заштрихованоi батьком частини фотографii. Та невдовзi побачила, що знизу з’являеться тiльки бiлiсть паперу. Я занепокоiлась i зупинилась. Я добре знала, що йду проти волi батька, i мене лякали дii, якi могли остаточно позбавити мене його любовi. Тривога ще бiльше зросла, коли в глибинi конверта я знайшла едину свiтлину, де вiн був не хлопчиком чи пiдлiтком, а юнаком, який – а це траплялось дуже рiдко на фотографiях до знайомства з моею матiр’ю – усмiхався. Там вiн був зображений у профiль, з веселим поглядом, з рiвними бiлоснiжними зубами. Але усмiшка ця i веселiсть не зверталися нi до кого. Поруч з ним були аж два рiвненькi чорнi прямокутники, двi труни, у якi вiн – безперечно, набагато пiзнiше, нiж було зроблене це фото – помiстив тiло своеi сестри i ще бозна-кого.

Я дуже довго вдивлялася в цю свiтлину. Батько стояв на вулицi, одягнений у картату сорочку з короткими рукавами – мабуть, було лiто. У нього за спиною виднiвся вхiд у якусь крамницю, з вивiски у кадр потрапили лише лiтери – РІЯ, а пiд ними – вiтрина, але незрозумiло було, що на нiй виставлено. Бiля темноi плями виднiв дуже бiлий, чiтко окреслений стовп. Крiм того, фотограф вловив i довгi тiнi, одна з яких була, очевидно, тiнню жiночого тiла. Прагнучи будь-що викреслити людей, якi стояли поруч з ним, батько залишив iхнi тiнi на хiднику.

Я знов узялася легенько зiшкрiбати фарбу з прямокутника, але зупинилася, побачивши, що й тут проступае лиш бiлий папiр. Почекала кiлька хвилин i знов почала шкребти. Шкребла я легенько, чула свiй вiддих у тишi помешкання. Остаточно зупинилася тiльки тодi, коли у тому мiсцi, де колись була голова Вiтторii, залишилась лиш невелика плямка, i незрозумiло було, чи це рештки чорнила з фломастера, чи фрагмент ii вуст.

Я все прибрала за собою, але жаска ймовiрнiсть того, що я схожа на батькову сестру, яку вiн викреслив з фото, зачаiлась у мене пiд шкiрою. Тим часом я ставала дедалi неуважнiшою, дедалi бiльше зростала моя нехiть до школи, i це мене лякало. А я ж прагнула знову стати вiдмiнницею, якою була ще кiлька мiсяцiв тому. Для моiх батькiв це було дуже важливо, я навiть подумала, що якщо знов отримуватиму найвищi оцiнки, це поверне менi вроду i добру вдачу. Але менi це не вдавалося, на уроках я ловила гав, а вдома марнувала час перед дзеркалом. Ба бiльше, розглядання себе у дзеркалi стало моею манiею. Я хотiла зрозумiти, чи й справдi з мого тiла проступае тiтка, а що я не знала, яка вона з себе, то врештi почала шукати ii в кожнiй рисi своеi зовнiшностi, яка зазнавала якихось змiн. І так на перший план виходили риси, на якi я досi не звертала жодноi уваги: дуже густi брови, занадто малi очi, карi й без блиску, надмiру високе чоло, тонке волосся – зовсiм не гарне, чи, може, тепер вже не гарне, – яке липнуло до черепа, великi вуха з важкими мочками, коротка верхня губа з огидним темним пушком, товста нижня губа, схожi на молочнi зуби, загострене пiдборiддя, а нiс, ох, мiй нiс, як вiн непристойно пнувся, видовжуючись до дзеркала; якими темними були печери мiж перегородкою i крилами носа. Чи були це риси тiтки Вiтторii, а чи моi й тiльки моi? Чого менi чекати – я погарнiшаю чи стану бридка? А мое тiло, моя довга шия, тонка, мов нитка павутини, моi рiвнi кiстлявi плечi, моi груди з темними пипками, якi дедалi бiльше роздувалися, моi худi, занадто довгi ноги, якi доходили менi аж до пахв – то була я чи передвiстя моеi тiтки у всьому ii жахiттi?

Я вивчала себе i водночас спостерiгала за батьками. Менi так пощастило, кращих батькiв годi знайти. Вони були прекраснi й кохали одне одного з юностi. Я небагато знала про iхню iсторiю, лише те, що вони розповiдали самi: батько – зi звичним веселим спокоем, а мати – мило i душевно. Їм завжди було так приемно пiклуватися одне про одного, що завести дитину вони вирiшили вiдносно пiзно, хоч одружилися дуже юними. Я народилася, коли матерi було тридцять рокiв, а батьковi – трохи бiльше тридцяти двох. Мене зачали посеред тисячi тривог, якi мати висловлювала вголос, а батько тримав про себе. Вагiтнiсть проходила важко, пологи – 3 червня 1979 року – були безконечною мукою, а першi два роки мого життя на практицi довели, що моя поява на свiт сильно ускладнила iм життя. Турбуючись про майбутне, батько, викладач iсторii та фiлософii у найпрестижнiшому неаполiтанському лiцеi, досить вiдомий у мiстi iнтелектуал, якого любили учнi, а вiн присвячував iм не тiльки своi ранки, а й цiлi пополуднi, почав хоч-не-хоч давати приватнi уроки. Натомiсть мати, яка викладала латину i грецьку в лiцеi на площi Карла III i вичитувала верстки любовних романiв, занепокоена моiми нiчними плачами, вiчними почервонiннями i болями в животi, пережила довгу депресiю i стала поганою викладачкою та дуже неуважною коректоркою. Оце такого клопоту я iм наробила, лише народившись. Але згодом я стала тихою i слухняною дитиною, i вони поступово оговталися. Скiнчився той перiод, коли вони обое витрачали весь свiй час, марно намагаючись уберегти мене вiд лих, якi чигають на всiх людських iстот. Вони вiднайшли рiвновагу, i завдяки цьому, хоч любов до мене завжди була на першому мiсцi, друге мiсце знов зайняли батьковi студii i материн пiдробiток. То що ж тут сказати? Вони любили мене, а я любила iх. Батько в моiх очах був надзвичайною людиною, а мати – дуже лагiдною жiнкою, й обое вони були единими виразними постатями у свiтi, де у всьому iншому панував хаос.

Хаос, частиною якого була i я. Інодi здавалося, нiби всерединi мене розгортаеться бурхлива боротьба мiж батьком та його сестрою, i я хотiла, щоб у цiй боротьбi перемiг вiн. «Звiсно, – мiркувала я, – Вiтторiя вже одного разу перемогла, пiсля мого народження, коли якийсь час я була дитиною примхливою; але потiм, – думала я з полегкiстю, – я стала чемною, а значить, ii можна прогнати геть». Так я намагалася заспокоiти себе, а щоб почуватися сильнiшою, шукала у собi риси своiх батькiв. Але вечорами, перед тим як вкластися до лiжка, я вкотре дивилась на себе у дзеркало i менi здавалося, що я давно iх утратила. Мое обличчя мало перебрати найкращi риси iх обох, а натомiсть у ньому проступало лице Вiтторii. Мое життя мало бути щасливим, а натомiсть починався нещасливий перiод, i я бiльше не тiшилася з того, що почуваюся так само, як почувалися ранiше i тепер почуваються вони.

У певний момент я спробувала зрозумiти, чи сестри Анджела та Іда, моi щирi приятельки, помiтили у менi якесь погiршення i чи насамперед Анджела, моя однолiтка (Іда була на два роки молодша), теж змiнюеться на гiрше. Менi потрiбен був оцiнний погляд, i я подумала, що можу на них розраховувати. Нас виховували однаково, нашi батьки були друзями десятки рокiв i мали однаковi погляди. Тобто ми всi три не були хрещенi, усi три не знали молитов, усi три в ранньому вiцi отримали iнформацiю про функцiонування нашого органiзму (iлюстрованi книжки, навчальнi мультфiльми), усi три знали, що треба пишатися тим, що ми народилися дiвчатками, усi три пiшли до першого класу початковоi школи не у шiсть, а у п’ять рокiв, усi три завжди поводились розважливо, усi три мали в головi густе плетиво корисних порад, як уникнути пасток Неаполя та свiту, усi три будь-якоi митi могли звернутися до батькiв, щоб задовольнити свою цiкавiсть, усi три дуже багато читали, усi три, врештi, вiдчували мудру зневагу до звичаiв i смакiв наших однолiткiв, хоча, пiд спонукою наших вихователiв, ми дуже багато знали про музику, фiльми, телепрограми, спiвакiв, акторiв i потай хотiли стати славетними акторками та мати фантастичних наречених, з якими ми могли б довго цiлуватися й пеститися. Звiсно, тiснiше я дружила з Анджелою, Іда була ще мала, але не раз дивувала нас, бо читала навiть бiльше, нiж ми, i писала вiршi та оповiдання. Тому, як я пам’ятаю, мiж нами не було незгод, а якщо щось i траплялося, ми вмiли щиро поговорити й помиритися. Тож я вважала iх надiйними свiдками i кiлька разiв обережно iх розпитала. Але вони не сказали нiчого неприемного, навпаки, дали менi високу оцiнку, та й я, зi свого боку, вважала iх щораз привабливiшими. Вони були так добре збудованi, немов вирiзьбленi, що, бачачи iх, я щоразу вiдчувала потребу наблизитись до iхнього тепла, обнiмала й цiлувала iх, нiби прагнучи злитися з ними. Але якось увечерi, коли я була в досить пригнiченому настроi, вони прийшли разом з батьками до нас на вулицю Сан-Джакомо-дей-Капрi, i все ускладнилося. Я все бачила в похмурих барвах. Менi здавалося, що я геть недоладна – висока, худа, блiда, що кожне мое слово i порух вiддають вульгарнiстю, тому була схильна вбачати натяки на свiй занепад навiть там, де iх не було. До прикладу, Іда спитала, вказуючи на моi туфлi:

– Вони новi?

– Нi, вони в мене вже давно.

– Щось не пам’ятаю.

– Що тут не так?

– Нiчого.

– Якщо ти iх помiтила зараз, це значить, що зараз щось не так.

– Зовсiм нi.

– У мене занадто худi ноги?

Ми далi отак сперечалися – вони заспокоювали мене, а я прискiпувалась до слiв, намагаючись зрозумiти, чи вони кажуть це серйозно, а чи за добрими манерами приховують погане враження вiд мене. Втрутилася мати, сказавши мляво: «Джованно, годi, твоi ноги не худi», – тодi я засоромилась i враз замовкла. Костанца, мати Анджели та Іди, наголосила: «Твоi щиколотки просто чудо», – а Марiано, iхнiй батько, смiючись, вигукнув: «Чудовi стегенця, якби приготувати iх у духовцi з картоплею, була б смакота!» І на цьому вiн не зупинився, далi смiявся з мене, безперервно жартував, адже вважав, що зможе розвеселити навiть поховальну процесiю.

– Що дiеться нинi з цiею дiвчинкою?

Я похитала головою, мовляв, нiчого зi мною не дiеться, й спробувала всмiхнутися йому, але менi не вдалося, його намагання бути дотепним нервувало мене.

– Оце так кучма, це що, сорговий вiник?

Я знов заперечно похитала головою, але цього разу не зумiла приховати роздратування – вiн поводився так, нiби менi досi шiсть рокiв.

– Це ж комплiмент, люба: сорго – рослина дебела, трохи зелена, трохи червона i трохи чорна.

Я похмуро бовкнула:

– Я анi дебела, анi зелена, анi червона, анi чорна.

Вiн розгублено втупився в мене, всмiхнувся i звернувся до своiх доньок:

– Чого це Джованна така непривiтна?

Я ще похмурiше вiдказала:

– Я не непривiтна.

– Непривiтна – це не образа, це ознака певного настрою. Знаеш, що це значить?

Я мовчала. Вiн знову звернувся до доньок, вдаючи зневiру:

– Вона не знае. Ідо, скажи iй.

Іда неохоче мовила:

– Це значить, що в тебе кисле обличчя. Вiн менi теж це каже.

Таким уже був Марiано. Вiн знався з моiм батьком ще з унiверситету, а оскiльки вони нiколи не втрачали одне одного з виду, вiн завжди був присутнiй у моему життi. Трохи обважнiлий, голомозий, синьоокий, вiн ще змалечку вражав мене своiм занадто блiдим i дещо одутлим обличчям. Коли вiн показувався у нас удома, а бувало це частенько, то годинами теревенив з батьком, вкладаючи в кожну фразу iдке незадоволення, яке мене нервувало. Вiн викладав в унiверситетi iсторiю й постiйно дописував до одного престижного неаполiтанського часопису. Вони з татом повсякчас сперечалися, i хоч ми, дiвчатка, майже нiчого не розумiли з того, про що вони говорили, ми виростали з переконанням, що вони поставили перед собою якесь дуже складне завдання, яке вимагало вивчення i зосередження. Але Марiано не обмежувався, як мiй батько, тим, щоб днi i ночi проводити над дослiдженнями, вiн голосно таврував численних ворогiв – людей з Неаполя, Рима та iнших мiст, – якi не давали iм обом добре виконувати свою роботу. Ми з Анджелою та Ідою, хоча й не могли ще скласти власну думку, завжди почувалися на боцi наших батькiв i були налаштованi проти тих, хто бажав iм лиха. Але насправдi з усiх iхнiх балачок нас змалку цiкавили лише лайливi говiрковi слова, якi Марiано кидав на адресу вiдомих у той час людей. Адже нам трьом – а насамперед менi – було заборонено не тiльки лаятися, а й взагалi вимовляти бодай слово неаполiтанським дiалектом. Заборона ця була марною. Батьки нашi, якi нiколи нiчого нам не забороняли, були поблажливi навiть тодi, коли доводилося таки щось нам забороняти. Тому ми, граючись, тихенько повторювали мiж собою iмена й прiзвища ворогiв Марiано, супроводжуючи iх пiдслуханими непристойними епiтетами. Але якщо Анджела з Ідою вважали цi батьковi словечка просто кумедними, я не могла позбутися враження, що у них е щось злiсне.

Хiба у його жартах не було незичливостi? Хiба не вчувалася вона й того вечора? Я непривiтна, у мене кисле обличчя, я схожа на сорговий вiник? Марiано всього лиш жартував, чи, жартуючи, говорив гiрку правду? Ми сiли за стiл. Дорослi почали зануднi розмови про якихсь своiх друзiв, якi збиралися перебратися до Рима, а ми мовчки нудьгували, сподiваючись, що вечеря швидко скiнчиться i ми зможемо втекти у мою кiмнату. Весь час менi здавалося, що батько зовсiм не смiеться, мати ледь усмiхаеться, Марiано смiеться багато, а його дружина Костанца смiеться хоч небагато, зате смачно. Може, моiм батькам не так весело, як батькам Анджели та Іди, бо я iх засмучую? Їхнi друзi задоволенi своiми доньками, а вони мною вже нi. Я була непривiтна, непривiтна, непривiтна, i, бачачи мене такою за столом, вони не могли вiддаватися веселощам. Якою серйозною була моя мати – i якою гарною та щасливою була мати Анджели та Іди. Мiй батько саме наливав iй вина i говорив щось з лагiдним спокоем. Костанца викладала iталiйську i латину, ii дуже заможнi батьки дали iй чудову освiту. Вона була така вишукана, що iнодi здавалося, нiби моя мати щосили намагаеться наслiдувати ii, i я, майже того не помiчаючи, роблю те саме. Як це можливо, що така жiнка обрала собi такого чоловiка, як Марiано? Пишнота прикрас i барви суконь, якi завжди чудово iй пасували, слiпили мене. Якраз попередньоi ночi менi снилося, нiби вона кiнчиком язика любовно лиже менi вухо, мов кiшка. Сон цей розрадив мене, вселив певне вiдчуття фiзичного комфорту, яке й пiсля пробудження кiлька годин давало почуття безпеки.

Тепер, сидячи за столом поруч з нею, я сподiвалася, що ii добрий вплив прожене менi з голови слова ii чоловiка. Проте слова цi лунали в головi впродовж усiеi вечерi —волосся робить мене схожою на сорговий вiник, обличчя в мене кисле, – пiдсилюючи мою нервознiсть. Я весь час вагалася мiж бажанням розважитись, шепочучи Анджелi на вухо непристойнi слова, та дискомфортом, який нiкуди не зникав. Скiнчивши iсти солодке, ми залишили батькiв теревенити, а самi зачинились у моiй кiмнатi. Там я навпростець спитала Іду:

– У мене кисле обличчя? Як гадаете, я стаю бридкою?

Вони перезирнулись i майже одночасно вiдповiли:

– Зовсiм нi.

– Скажiть правду.

Я помiтила, що вони вагаються, тодi Анджела наважилася:

– Трiшечки, але не зовнi.

– Зовнi ти гарна, – наголосила Іда, – трiшки негарною роблять тебе твоi переживання.

Анджела сказала, цiлуючи мене:

– Зi мною теж так бувае: коли я переживаю, то стаю негарною, але потiм це минае.

Цей зв’язок мiж переживаннями i бридкiстю несподiвано заспокоiв мене. Інодi бридкiсть зумовлюеться прикрощами – так сказали Анджела з Ідою, – а коли вони минають, знову стаеш гарною. Я хотiла в це вiрити i намагалась проживати днi безтурботно. Але примусити себе до безтурботностi я не могла, голова моя раптом затуманювалася, i нав’язливi думки поверталися. Моя ворожiсть до всього зросла, ii годi було прогнати вдаваною добротливiстю. Швидко я дiйшла висновку, що моi переживання насправдi не минущi, може, то й не переживання, а лихi почуття, якi заполонили моi жили.

Не те що Анджела з Ідою брехали менi, вони були на це нездатнi, адже нас учили, що брехати не можна. Говорячи про той зв’язок мiж бридкiстю та переживаннями, вони, мабуть, мали на увазi себе, свiй досвiд, i вжили слова, якими Марiано – нашi голови були вщерть заповненi фразами, пiдслуханими у батькiв – за якихсь обставин заспокоював iх. Але Анджела з Ідою не були мною. У родинi Анджели та Іди не було нiякоi тiтки Вiтторii, про яку iхнiй батько – iхнiй батько – мiг би сказати, що вони стають подiбними на неi. Якось вранцi у школi я раптом вiдчула, що нiколи знов не буду такою, якою мене хотiли бачити батьки, i жорстокий Марiано помiтив це, моi подруги знайдуть собi вiдповiднiше товариство, а я залишуся сама.

Я почувалася пригнiченою, а в наступнi днi дискомфорт мiй став iще бiльшим, i единим, що якось потiшало мене, було те, що я весь час терла себе мiж ногами, одурманюючись насолодою. Але це було так принизливо – забуватися таким чином, i потiм мене ще бiльше опосiдало незадоволення, а iнодi й огида. Я зберегла дуже приемний спогад про iгри з Анджелою, коли ми лягали на диван у мене вдома, перед увiмкненим телевiзором, одна напроти другоi, сплiтали ноги i мовчки, не домовляючись, не встановлюючи жодних правил, садовили мiж ластками трусiв ляльку, а тодi без жодного збентеження починали тертися об неi, сильно притискаючись до iграшки, яка здавалася живою i щасливою. То були iншi часи, тепер я не сприймала цю насолоду як приемну гру. Пiсля цього я була вся спiтнiла i почувалася ще неоковирнiшою. І так день за днем мене знов опановувало невiдпорне бажання стежити за своiм обличчям, i я з iще бiльшою впертiстю стала проводити довгi години перед дзеркалом.

Усе це повернуло в дивний бiк: розглядаючи своi риси, у яких я вбачала вади, я захотiла виправити iх. Вдивляючись в обличчя, я розтягувала його так i сяк та й думала: ну ось, якби лиш я мала отакий-от нiс, отакi-от очi, отакi-от вуха, я була б досконала. Усi цi незначнi манiпуляцii вселяли в мене сум i нiжнiсть. «Бiдолашка, – думала я, – як тобi не пощастило». І мене раптом охоплювало зворушення перед власним вiдображенням, i якось я навiть поцiлувала його в уста, безутiшно думаючи, що нiхто нiколи мене не поцiлуе. І я почала дiяти. Поступово я перейшла вiд отупiлого розглядання себе цiлими днями у дзеркалi до потреби пiдправити себе, немов я була шматком якогось високоякiсного матерiалу, пошкодженим невправним робiтником. Це таки я – ким би я не була – тому менi треба зайнятися цим обличчям, цим тiлом, цими думками.

Якось у недiлю вранцi я спробувала вдосконалити себе косметикою матерi. Але коли вона зазирнула в мою кiмнату, то зi смiхом сказала: «Ти схожа на карнавальну маску, треба якось iнакше». Я не заперечила, не стала себе захищати, а якомога покiрнiше спитала:

– Навчиш мене фарбуватися так, як ти?

– Для кожного обличчя потрiбен свiй макiяж.

– Я хочу бути така, як ти.

Їй це було приемно, вона обсипала мене комплiментами i взялася дуже старанно пiдфарбовувати мене. Ми чудово провели час, багато жартували й смiялися. Загалом вона була мовчазна i дуже стримана, але зi мною – тiльки зi мною – завжди була готова знову стати дитиною.

Якоiсь митi з’явився батько зi своiми газетами, побачив, як ми розважаемося, i зрадiв.

– Якi ви красивi, – мовив вiн.

– Справдi? – спитала я.

– Сто вiдсоткiв, нiколи не бачив таких розкiшних жiнок.

І зачинився у своiй кiмнатi – у недiлю вiн читав газети, а потiм вiддавався своiм студiям. Але коли ми з матiр’ю залишились самi, вона, немов цi кiлька хвилин були сигналом, спитала своiм звичним утомленим голосом, у якому нiколи не було ноток роздратування чи страху:

– Навiщо ти зазирала в коробку зi свiтлинами?

Мовчанка. Отже, вона помiтила, що я нишпорила в ii речах. Помiтила, що я намагалась витерти фарбу фломастера. Вiдколи вона це знае? Менi не вдалося стримати плачу, хоч я щосили опиралася сльозам. «Мамо, – сказала я, схлипуючи, – я хотiла, я думала, я гадала…» – але менi не вдалося сказати, що саме я хотiла, думала, гадала. Мене почало трусити, сльози знай лилися, а мати нiяк не могла заспокоiти мене, навпаки, тiльки-но вона кидала якiсь слова, усмiхаючись iз розумiнням – не треба плакати, просто попроси мене чи тата, зрештою можеш дивитися цi фото, коли хочеш; ну чому ти плачеш, заспокойся – я починала ревiти ще дужче. Урештi вона взяла моi руки у своi i сама спокiйно сказала:

– Що ти шукала? Фотографiю тiтки Вiтторii?

Тодi я зрозумiла, що батьки знають, що я чула iхнi слова. Вони, мабуть, довго про це говорили, може, навiть радилися з друзями. Батько, безперечно, дуже засмутився, i дуже ймовiрно, що саме вiн доручив матерi переконати мене, нiбито слова, якi я пiдслухала, мали iнший сенс, не той, що мiг мене зранити. Усе напевно було саме так, материн голос був дуже ефективним у таких операцiях латання стосункiв. У неi нiколи не траплялося вибухiв гнiву чи роздратування. Коли, до прикладу, Костанца кепкувала з неi через те, що вона марнуе стiльки часу, готуючись до занять i редагуючи солодкавi романи, iнодi переписуючи цiлi сторiнки, вона вiдповiдала завжди рiвним, чистим голосом, без жодноi уiдливостi. І хоч iнодi вона iй говорила: «Костанцо, у тебе купа грошей, i ти можеш робити, що хочеш, а я мушу надриватися на роботi», – вона вмiла висловити це м’яко, без очевидних претензiй. То ж хто краще вiд неi мiг виправити помилку? Коли я заспокоiлася, вона звичним голосом сказала: «Ми любимо тебе», – i повторила це кiлька разiв. Тодi почала говорити менi те, чого досi не говорила. Пояснила, що вони з батьком багато чим пожертвували задля того, щоб стати тими, ким вони е. Тихим голосом вона сказала: «Я не нарiкаю, батьки дали менi те, що могли, ти ж знаеш, якi вони лагiднi й люблячi, це помешкання ми колись купили з iхньою допомогою; але дитинство твого батька, його юнiсть i молодiсть були справдi важкими, бо вiн не мав нiчого, мусив дряпатися на цю гору голими руками i ногами, i труднощi не закiнчилися, вони нiколи не закiнчуються, завжди якась буря скидае тебе вниз, i мусиш усе починати спочатку». Тодi вона нарештi дiйшла до Вiтторii i сказала менi, що, поза всякими метафорами, тiею бурею, яка намагалася скинути батька вниз, була саме вона.

– Вона?

– Так. Сестра твого батька – жiнка заздрiсна. І заздрить вона не так, як може заздрити кожен, заздрiсть ii дуже пiдла.

– Що ж вона таке зробила?

– Багато що. Але насамперед вона нiяк не хотiла змиритися з успiхами твого батька.

– Тобто?

– З його життевими успiхами. Їй нестерпно, що вiн докладав зусиль, навчаючись у школi та унiверситетi. Їй нестерпний його розум. Те, чого вiн досяг. Вища освiта. Робота, наш шлюб, його студii, пошана, якою його оточують, нашi друзi, ти.

– І я теж?

– Аякже. Кожна рiч чи особа в нашому життi е для Вiтторii чимось на кшталт особистоi образи. Але найбiльше ii ображае саме iснування твого батька.

– Ким вона працюе?

– Служницею, ким вона ще може працювати, якщо скiнчила тiльки п’ять класiв початковоi школи. Не те що працювати служницею погано, ти ж знаеш, якою достойною е та жiнка, що допомагае Костанцi у хатнiх справах. Проблема полягае в тому, що у цьому вона звинувачуе свого брата.

– Чому?

– Без жодноi причини. Особливо якщо згадати, що твiй батько якось ii врятував. Вона могла ще бiльше собi нашкодити. Закохалася в одного лиходiя, одруженого чоловiка з трьома дiтьми. Ну i твiй батько, як старший брат, мусив утрутитися. Але вона й це записала до тих речей, яких не могла йому пробачити.

– Може, татовi не варто було втручатися.

– Не можна не втручатися, якщо людина потрапляе в халепу.

– Так.

– Але навiть допомагати iй завжди було важко, вона завжди вiддячувала всiм тим злом, на яке була спроможна.

– Тiтка Вiтторiя хоче, щоб тато помер?

– Прикро казати, але це так.

– І немае способу помиритися?

– Немае. Щоб помиритися, твiй батько, в очах тiтки Вiтторii, мав би стати такою ж посередньою людиною, як i всi ii знайомi. А оскiльки це неможливо, вона налаштувала проти нас усю iхню родину. Це з ii вини пiсля смертi дiдуся та бабусi ми не могли пiдтримувати щирих стосункiв нi з ким iз родичiв.

Я нiяк не висловлювала своiх думок, вiдповiдала лиш кiлькома обережними фразами або односкладовими словами. А тим часом з огидою думала: «Значить, я стаю схожою на людину, яка прагне смертi мого батька i краху моеi сiм’i», – i сльози знов пiдступили менi до очей. Мати помiтила це i зробила все, щоб зупинити мiй плач. Вона обняла мене i прошепотiла: «Не варто побиватися, тепер тобi зрозумiлий сенс тих батькових слiв?» Я рвучко заперечливо помотала головою, опустивши очi. Тодi вона спокiйним, несподiвано веселим тоном пояснила менi: «Для нас тiтка Вiтторiя вже давно е не конкретною людиною, а лиш метафорою. Уяви собi, iнодi, коли твiй батько стае прикрим, я жартома гукаю йому: обережно, Андре, ти стаеш схожим на Вiтторiю». Тодi потермосила мене лагiдно i наголосила: «Це така жартiвлива фраза».

Я похмуро пробурмотiла:

– Не вiрю, мамо, я нiколи ii вiд вас не чула.

– Може, у твоiй присутностi ми цього не говорили, але мiж собою – так. Це немов червоне свiтло свiтлофора, яке означае: обережно, так можна втратити все те, що ми надбали у своему життi.

– І мене теж?

– Та нi, що ти таке кажеш, тебе ми не втратимо нiколи. Ти для нас найважливiша людина на свiтi, ми прагнемо, щоб твое життя було якнайщасливiше. Тому для нас iз татом так важливо, щоб ти гарно вчилася. Зараз у тебе деякi труднощi, але вони минуться. Побачиш, скiльки хорошого з тобою станеться.

Я шморгнула, вона захотiла витерти менi носа носовиком, наче я ще дитина, може, я й була ще дитиною, але я ухилилась i сказала:

– А якби я перестала вчитися?

– То лишилась би неосвiченою.

– То й що?

– Неуцтво е перешкодою. Але ж ти знову взялася до навчання, правда? Грiх не розвивати свiй розум.

Я вигукнула:

– Я не хочу бути розумною, мамо, я хочу лиш бути такою ж вродливою, як ви обое!

– Ти будеш iще вродливiшою.

– Не буду, якщо стану схожою на тiтку Вiтторiю.

– Не станеш, ти зовсiм iнша.

– Звiдки ти знаеш? До кого менi звернутися, щоб дiзнатися, чи стаю я схожою на неi, чи нi?

– До мене, я завжди буду поруч.

– Цього мало.

– І що ти пропонуеш?

Я прошепотiла:

– Менi треба побачити тiтку.

Якусь мить вона помовчала, а тодi сказала:

– Про це тобi треба поговорити з батьком.

Я не сприйняла ii слiв буквально. Я була певна, що вона сама перша заговорить з ним про це i вже наступного дня батько скаже менi тоном, який я найбiльше любила: «Що ж, як накажете, принцесо. Якщо принцеса вирiшила, що нам треба зустрiтися з тiткою Вiтторiею, ii бiдолашний батько, хоч i з петлею на шиi, вiдвезе ii до неi». Тодi подзвонить до сестри, щоб домовитись про зустрiч, а може, попросить матiр зробити це, бо ж вiн нiколи сам не займався справами, якi його дратували, засмучували або наводили нудьгу. А тодi вiдвезе мене автомобiлем до ii будинку.

Але цього не сталося. Минали години, днi, батько показувався рiдко, весь час був заклопотаний, розриваючись мiж лiцеем, репетиторством i важливою монографiею, яку вiн писав разом з Марiано. Вiн виходив з дому вранцi й повертався ввечерi, у тi днi весь час дощило, я боялася, що вiн застудиться, у нього пiдвищиться температура, i йому доведеться лежати в лiжку хтозна-скiльки часу. «Невже, – думала я, – такий тендiтний, такий делiкатний чоловiк цiле життя мусив боротися зi злобою тiтки Вiтторii?» Ще неймовiрнiшим менi здавалося те, що вiн вступив у сутичку i прогнав одруженого лиходiя з трьома дiтьми, який хотiв зруйнувати життя його сестри. Я спитала в Анджели:

– Якби Іда закохалася в одруженого лиходiя з трьома дiтьми, ти, як старша сестра, що б зробила?

Не вагаючись, Анджела вiдповiла:

– Сказала б татовi.

Та Ідi вiдповiдь ця не сподобалась, i вона сказала сестрi:

– Ти викажчиця, а тато каже, що виказувати – це найгiрше, що може бути.

Приголомшена Анджела вiдповiла:

– Я не викажчиця, я б зробила це задля твого добра.

Я обережно втрутилась, звертаючись до Іди:

– То якщо Анджела закохаеться в одруженого лиходiя з трьома дiтьми, ти не скажеш про це батьковi?

Іда, завзята читачка любовних романiв, замислилась i сказала:

– Скажу, лише якщо лиходiй цей бридкий i злобний.

Ну ось, подумала я, бридкiсть i злоба важать найбiльше. Одного пополудня, коли батько пiшов на якесь зiбрання, я знов стала обережно наступати на матiр:

– Ти казала, що ми пiдемо до тiтки Вiтторii.

– Я сказала, що про це ти маеш поговорити з батьком.

– Я думала, що поговориш ти.

– Зараз вiн дуже заклопотаний.

– То ходiмо туди удвох.

– Краще нехай вiн цим займеться. Зрештою, уже майже кiнець навчального року, тобi треба вчитися.

– Ви не хочете мене до неi завезти. Ви вже вирiшили, що цього не зробите.

Тодi мати заговорила тоном, яким розмовляла ще кiлька рокiв тому, пропонуючи менi пограти в якусь гру самiй i дати iй трохи спокою.

– Зробiмо так: ти знаеш, де вулиця Мiралья?

– Нi.

– А вулиця Стадера?

– Нi.

– А церква Санта-Марiя-дель-П’янто?

– Нi.

– А квартал Подджореале?

– Нi.

– А площа Нацiонале?

– Нi.

– А район Ареначча?

– Нi.

– А той район, який зветься Промисловою зоною?

– Нi, мамо, не знаю.

– Ну то мусиш дiзнатися, це ж твое мiсто. Зараз дам тобi довiдник вулиць, i коли зробиш домашне завдання, почнеш його вивчати. Якщо тобi так припекло, можеш якось i сама пiти до тiтки Вiтторii.

Ця остання фраза збила мене з пантелику, а може, й образила. Батьки нiколи нiкуди мене саму не посилали, навiть по хлiб за двiстi метрiв вiд дому. А коли я мала зустрiтися з Анджелою та Ідою, батько, а частiше мати, вiдвозили мене до дому Марiано та Костанци машиною, а потiм заiжджали по мене. А тепер вони раптом готовi були вiдпустити мене в якiсь невiдомi мiсця, куди вони й самi ходили неохоче? Нi-нi, iм просто набридло мое скиглiння, вони вважали неважливим те, що для мене було першочерговим – одне слово, вони не сприймали мене серйозно. У той момент щось немов зламалось у менi – може, саме ту мить варто вважати кiнцем мого дитинства. Пам’ятаю, що почувалася так, немов я коробка з гранулами, якi непомiтно випадають з мене крiзь малюсiньку щiлинку. Сумнiвiв не було: мати порадилася з батьком i, у згодi з ним, готувалася вiдлучити мене вiд них i iх вiд мене, пояснюючи, що я сама повинна розбиратися зi своею нерозважнiстю i примхами. Якщо прислухатися до ii млявого, хоч i лагiдного тону, насправдi вона сказала: «Ти стала занудою, ускладнюеш менi життя, не хочеш учитися, вчителi нарiкають, а ти вчепилася в ту тiтку Вiтторiю. Ну що тобi до неi, Джованно, як тобi пояснити, що батько сказав це з любов’ю, то ж годi, йди грайся з довiдником вулиць i не докучай менi бiльше».

Чи було це справдi так, чи нi, але то був мiй перший досвiд втрати. Я вiдчула надзвичайно болiсну порожнечу, яка переважно розверзаеться, коли в нас раптом забирають те, що здаеться невiддiльним вiд нас. Я мовчала. Тодi вона додала: «Зачини, будь ласка, дверi», – i я вийшла з кiмнати.

Я постояла трохи перед зачиненими дверми, приголомшена, сподiваючись, що вона справдi дасть менi довiдник вулиць. Цього не сталося, i я майже навшпиньках пiшла до себе в кiмнату вчитися. Але, звiсно, книжку я не вiдкрила, у головi в мене почали вигулькувати намiри, якi ще хвилину тому були немислимi. Не варто чекати, доки мати дасть менi довiдник вулиць, я сама вiзьму його, вивчу i пiду до тiтки Вiтторii пiшки. Ходитиму вулицями цiлими днями, цiлими мiсяцями. Як мене спокушала ця думка! Сонце, спека, дощ, вiтер, холод, i я ходжу собi та й ходжу посеред тисяч небезпек, аж поки не натраплю на свое власне майбутне жiнки бридкоi й пiдступноi. Так i зроблю. Бiльшiсть тих незнайомих назв, що iх перелiчила мати, я запам’ятала, можу вiдразу пошукати хоча б одну з них. Особливо застрягла менi в головi назва Санта-Марiя-дель-П’янто – Богоматiр Плачу. То, мабуть, було дуже сумне мiсце, а значить, тiтка моя мешкала в районi, де панував бiль i де всi мусили страждати. То була вулиця мук, там були сходи, колючi кущi, якi дряпали ноги, приблуднi собаки, бруднi вiд болота, з величезними слинявими пащами. Я вирiшила, що насамперед пошукаю це мiсце, i пiшла в коридор, де стояв телефон. Спробувала витягти брошурку, затиснуту мiж товстими телефонними довiдниками. Але тим часом поверх довiдникiв я побачила записник з номерами телефонiв, за якими дзвонили моi батьки. Як це ранiше не спало менi на думку? У цьому записнику напевно був номер тiтки Вiтторii, а якщо вiн справдi там, навiщо чекати, допоки до неi зателефонують батьки? Я могла зателефонувати й сама. Я взяла записник, погортала до лiтери В, але жодноi Вiтторii не знайшла. Тодi подумала: у неi мое прiзвище, прiзвище мого батька – Трада, тому вiдразу пошукала лiтеру «Т» i знайшла: Трада Вiтторiя. Лiтери дещо поблякли, але то був батькiв почерк, запис фiгурував серед багатьох iнших, немов то був хтось чужий.

Серце менi загупало, я шалено зрадiла – здавалось, нiби передi мною вiдкрився таемний прохiд, який безперешкодно приведе мене до неi. Я подумала: «Треба зателефонувати. Вiдразу ж». Скажу iй: «Я твоя небога Джованна, менi треба з тобою зустрiтися». Може, вона сама прийде по мене. Домовимось про день i час та й зустрiнемось тут, пiд нашим будинком, або ж на площi Ванвiтеллi. Я перевiрила, чи зачиненi дверi до материноi кiмнати, повернулась до телефона й пiдняла слухавку. Але саме тiеi хвилини, коли я скiнчила набирати номер i залунали довгi гудки, я злякалася. Якщо добре подумати, пiсля фотографiй то був перший конкретний крок, який я зробила. Який я роблю. Я мушу розповiсти про це якщо не матерi, то батьковi, хтось iз них мусить дати менi дозвiл. Обережно, обережно, обережно. Але я занадто довго вагалася, i густий голос, як у тих курцiв, якi приходили до нас додому на довгi зiбрання, промовив: «Алло». Вона сказала це так рiшуче, таким грубiянським тоном, з такою агресивною неаполiтанською вимовою, що одного слова вистачило, щоб нагнати на мене страху, i я поклала слухавку. Якраз учасно. Я почула, як у замку обертаеться ключ – батько прийшов додому.

Я вiдiйшла на кiлька крокiв вiд телефона, коли батько саме зайшов у помешкання, залишивши перед цим парасолю стiкати на сходовому майданчику i дбайливо витерши об килимок пiдошви черевикiв. Вiн привiтався зi мною, клянучи негоду, був збентежений, без звичноi веселостi. Лише звiльнившись вiд дощовика, придiлив менi увагу.

– Що робиш?

– Нiчого.

– А мама?

– Працюе.

– Уроки вивчила?

– Так.

– Є щось таке, чого ти не зрозумiла i хочеш, щоб я тобi пояснив?

Коли вiн зупинився бiля телефона, щоб звичним жестом увiмкнути автовiдповiдач, я усвiдомила, що залишила записник розгорнутим на лiтерi «Т». Вiн це побачив, провiв по записнику пальцем i закрив його, так i не прослухавши повiдомлень. Я сподiвалася, що зараз вiн кине якусь жартiвливу фразу – якби вiн так зробив, я б заспокоiлася. Але вiн кiнчиками пальцiв погладив мене по головi й пiшов до матерi. Вiн щiльно зачинив за собою дверi, чого нiколи не робив.

Я почекала, почула, як вони тихо перемовляються, до мене долинав лиш гомiн, на тлi якого чутно було тiльки деякi склади: ти, нi, так. Я повернулась у свою кiмнату, але дверi залишила вiдчиненими, я сподiвалася, що вони не сваритимуться. Минуло щонайменше десять хвилин, i я врештi почула батьковi кроки в коридорi, але не до моеi кiмнати. Вiн пiшов у свою кiмнату, де стояв iнший телефонний апарат. Я почула, як вiн тихим голосом розмовляе телефоном, до мене долинули нерозбiрливi слова i довгi паузи. Я подумала – сподiваючись, що це так – що в нього якiсь великi проблеми з Марiано, що йому треба обговорити з ним усi тi важливi для нього речi, що знов пролунають слова, якi я завжди пiдслуховувала, типу «полiтика», «цiнностi», «марксизм», «криза», «держава». Коли вiн скiнчив говорити, я знов почула його кроки в коридорi, i цього разу вiн зайшов у мою кiмнату. Зазвичай перед тим, як увiйти, вiн вдавався до безлiчi iронiчних церемонiй: «Можна увiйти, куди менi сiсти, не заважатиму, даруй»; але тепер вiн сiв на лiжко i вкрай холодним тоном навпростець сказав:

– Мати вже пояснила тобi, що я сказав це не всерйоз, я не хотiв образити тебе, ти зовсiм не схожа на мою сестру.

Я вiдразу ж розплакалась i пробелькотiла: «Рiч не в тiм, тату, я знаю, я вiрю тобi, але…» Не схоже, щоб сльози його зворушили, вiн перебив мене i сказав:

– Не треба виправдовуватися. Це моя провина, не твоя, менi й треба ii виправити. Я саме розмовляв з твоею тiткою, у недiлю я вiдвезу тебе до неi. Гаразд?

Крiзь схлипування я промовила:

– Якщо не хочеш, не iдьмо.

– Звiсно, що не хочу, але хочеш ти, тому ми поiдемо. Пiдвезу тебе пiд ii дiм, i ти побудеш у неi так довго, як тобi треба, а я чекатиму в машинi.

Я намагалася заспокоiтись, ковтала сльози.

– Ти певен?

– Так.

Якусь мить ми сидiли мовчки, тодi вiн силувано усмiхнувся менi й пальцями витер моi сльози. Але зробити це природно йому не вдалося, вiн вiдразу перемкнувся на своi звичнi довгi теревенi, заговорив схвильовано, чергуючи високi i низькi тони. «Одначе, – сказав вiн, – запам’ятай ось що, Джованно. Твоiй тiтцi до вподоби робити менi боляче. Я всiма способами намагався якось переконати ii, допомагав iй, пiдтримував, давав грошi, скiльки мiг. Та все даремно, кожне мое слово вона сприймала як сваволю, всяку допомогу вважала кривдою. Вона зарозумiла, невдячна й жорстока. Тому попереджаю тебе: вона намагатиметься позбавити мене твоеi любовi, використае тебе, щоб зранити мене. Вона вже використала для цього наших батькiв, братiв i сестер, наших тiток i дядькiв, наших кузенiв. З ii провини нiхто з моеi родини мене не любить. І побачиш, що вона спробуе забрати у мене й тебе. Ця перспектива, – мовив вiн з таким напруженням на обличчi, якого я в нього майже нiколи не бачила, – для мене нестерпна». І попрохав мене – справдi попрохав, склавши долонi й хитаючи ними вперед-назад – втихомирити свою тривогу, тривогу геть безпiдставну, але не слухати ii, заткнути собi, як Одiссей, вуха воском.

Я мiцно-мiцно обiйняла його, як не обнiмала вже два роки, вiдколи захотiла почуватися дорослою. Але зi здивуванням i прикрiстю вiдчула на ньому запах, який видався менi чужим, запах, до якого я не звикла. Це вселило у мене почуття вiдчуженостi, i воно породило страждання, яке геть недоречно змiшалося iз задоволенням. Я достеменно вiдчула, що якщо досi я сподiвалася, що його опiка триватиме вiчно, то тепер думка, що вiн може стати менi чужим, тiшить мене. Мене охопило пiднесення, немов перспектива зустрiтися зi злом – якому вони з матiр’ю своiм iнтимним жаргоном давали ймення Вiтторiя – несподiвано вселила в мене ентузiазм.

Я вiдхрестилася вiд того почуття, бо воно породжувало нестерпне почуття провини. Я рахувала днi, якi залишались до недiлi. Мати була турботлива, хотiла допомогти менi з домашнiм завданням на понедiлок заздалегiдь, щоб я могла пiти на зустрiч, не переживаючи, що не встигну зробити уроки. І цим вона не обмежилась. Якось пополуднi зазирнула в мою кiмнату з довiдником вулиць, сiла поруч зi мною, показала менi, де вулиця Сан-Джакомо-дей-Капрi, а тодi, сторiнка за сторiнкою, весь маршрут аж до дому тiтки Вiтторii. Їй хотiлося дати менi зрозумiти, що вона любить мене i що, як i батько, нiчого iншого не прагне, крiм спокою моеi душi.

Але цей короткий урок топографii мене не задовольнив, i в наступнi днi я потайки почала вивчати карту мiста. Вказiвним пальцем проводила вздовж вулицi Сан-Джакомо-дей-Капрi, доходила до площi Медалье-д’Оро, iшла вниз вулицями Суареса та Сальватора Рози, дiставалася до Музею, проходила вздовж усiеi вулицi Форiа аж до площi Карла III, повертала на бульвар Гарiбальдi, тодi вулицею Казанови доходила до площi Нацiонале, звертала на вулицю Подджореале, потiм на вулицю Стадера, а бiля цвинтаря Санта-Марiя-дель-П’янто спускалася вулицями Мiралья, Мачелло, Пасконе i далi, аж поки палець не забрiв у Промислову зону кольору спаленоi землi. Усi цi назви вулиць, i ще iншi, того дня породжували в менi якусь мовчазну манiю. Я вивчала iх напам’ять, немов шкiльний урок, але без знеохоти, i з дедалi бiльшим хвилюванням чекала недiлi. Якщо батько не передумае, я нарештi зустрiнусь iз тiткою Вiтторiею.

Але я не могла дати собi ради з усiею плутаниною почуттiв. Поки повiльно минали днi, я, бувало, на свiй подив ловила себе на сподiваннi – особливо ввечерi, у лiжку, – що з якоiсь причини вiзит буде вiдкладено. Я почала замислюватися, чому я примушую до цього своiх батькiв, чому менi так хочеться справляти iм прикрощi, чому не зважаю на iхню стурбованiсть. А оскiльки вiдповiдей я не знаходила, мое нестримне бажання почало втрачати силу, й iдея зустрiчi з тiткою Вiтторiею невдовзi здалася менi геть недоречною й непотрiбною. Навiщо менi наперед знати, якоi фiзичноi й моральноi подоби, ймовiрно, наберу я в майбутньому? Однаково не зможу, а може, й не захочу вирвати цю подобу собi з обличчя, з грудей, це однаково буду я, нехай сумна та нещаслива, але я. Це прагнення познайомитися з тiткою належало, мабуть, до дрiб’язкових примх. Урештi це було не що iнше, як черговий спосiб випробувати терпiння батькiв, як це я робила, коли ми ходили з Марiано та Костанцою в ресторан, i я, на манiр досвiдченоi жiнки, кидаючи чарiвливi усмiшки насамперед Костанцi, завжди замовляла саме те, що мати замовляти не радила, бо це буцiмто занадто дорого. Тому я дедалi бiльше ставала незадоволена собою – можливо, цього разу я переборщила. Я згадала слова, якими мати говорила про неприязнь зовицi, згадала стурбовану промову батька. У темрявi iхня вiдраза до цiеi жiнки додалася до страху, якого менi нагнав ii голос по телефону, оце ii жорстке «алло» з дiалектною iнтонацiею. Тому в суботу ввечерi я сказала матерi: «Я вже не хочу туди йти, нам задали дуже багато урокiв на понедiлок». Та вона вiдповiла: «Усе вже домовлено, ти не уявляеш собi, як розсердиться тiтка, якщо ти не прийдеш, вона у всьому звинувачуватиме батька». А оскiльки мене ii слова не переконали, сказала, що я занадто захопилася цiею iдеею, i якщо сьогоднi я вiдступлю, то завтра знов передумаю i доведеться починати все спочатку. І зi смiхом додала: «Іди, подивися, яка з себе тiтка Вiтторiя, хто вона така, тодi робитимеш усе, аби лиш не бути подiбною до неi».

Дощовi днi минули, i в недiлю настала чудова погода: у блакитному небi зрiдка пропливали невеличкi бiлi хмаринки. Батько намагався вiдновити нашi звичнi веселi теревенi, але, коли завiв машину, став мовчазним. Вiн дуже не любив iхати кiльцевою дорогою, тому швидко з неi з’iхав. Сказав, що бiльше йому до вподоби старi вулички, i з тим, як ми заглиблювалися в те iнше мiсто, що складалося з рядiв непримiтних особнякiв, обдертих мурiв, промислових споруд, баракiв та будок, зелених скверикiв, повних всiлякого смiття, де на вулицях були глибокi вибоiни, заповненi водою недавнiх дощiв, де панував запах гнилизни, вiн похмурнiв дедалi бiльше. Але потiм вирiшив, що не годиться мовчати, наче забув про мене, i вперше почав розповiдати про свое дитинство. «Я народився i вирiс у цьому районi, – сказав батько, охоплюючи широким жестом усе, що було за вiтровим склом: стiни з туфу, сiрi, жовтi й рожевi особняки, вулицi, порожнi навiть у вихiдний день, – у моеi родини не було й ламаного шеляга за душею». Тодi вiн в’iхав у ще злиденнiший квартал, зупинився i, роздратовано зiтхнувши, вказав менi на будинок цеглястого кольору з облупленим тиньком. «Отут я мешкав, – мовив вiн, – i тут досi мешкае тiтка Вiтторiя, ось ii пiд’iзд, iди, я чекатиму тут». Я настрашено глянула на нього, i вiн це помiтив:

– Що таке?

– Не iдь нiкуди.

– Не поiду.

– А якщо вона мене затримае?

– Коли втомишся, скажи iй: менi треба йти.

– А якщо вона мене не вiдпустить?

– Я прийду по тебе.

– Нi, не треба, я прийду сама.

– Гаразд.

Я вийшла з автiвки, ввiйшла у пiд’iзд. Там панував сильний сморiд смiття, що змiшувався з запахами недiльного обiду. Лiфта я не побачила. Пiднялася розхитаними сходами, на стiнах виднiлися великi бiлi вибоiни, одна з них була така глибока, що здавалась нiшею, видовбаною для того, аби там щось сховати. Менi не хотiлося розглядати вульгарнi написи та малюнки, у мене iнше було в головi. Значить, у дитинствi та юностi батько жив у цьому будинку? Я рахувала поверхи, на четвертому спинилася, там було трое дверей. Лише на дверях праворуч вiд мене було прiзвище – на дерев’яну поверхню приклеiли смужку паперу, а на нiй ручкою було написано: «Трада». Я натиснула на дзвiнок й затамувала подих. Нi звуку. Я повiльно порахувала до сорока, кiлька рокiв тому батько сказав менi, що так треба робити, коли почуваешся невпевнено.

Дiйшовши до сорока одного, я подзвонила знову, i цей другий електричний iмпульс видався менi надмiру сильним. До мене долинув вигук говiркою, вибухнули якiсь хрипкi звуки: «Якого дiдька, ото вже припекло, та йду вже, йду!» Тодi почулися рiшучi кроки, i в замку аж чотири рази повернувся ключ. Дверi вiдчинилися, з’явилася жiнка – вся у блакитному, висока, з пишним чорним, мов воронове крило, волоссям, зашпиленим на потилицi, худа, мов таранька, але з широкими плечима i високими грудьми. Тримаючи мiж пальцями запалену сигарету, вона кашлянула й мовила, почасти лiтературною мовою, почасти говiркою:

– Що з тобою, тобi погано, хочеш пiсяти?

– Нi.

– То чому дзвонила двiчi?

Я пробурмотiла:

– Я Джованна, тiтко.

– Я знаю, що ти Джованна, але якщо ще раз назвеш мене тiткою, можеш вiдразу повертатись i йти геть.

Я кивнула, мене охопив жах. Кiлька секунд я дивилась на ii обличчя без макiяжу, а тодi втупилась у пiдлогу. Вiтторiя здалася менi такою нестерпно вродливою, що я конче мусила переконати себе, що насправдi вона бридка.

Частина II

Я дедалi бiльше вчилася брехати батькам. Спочатку я не те що брехала – оскiльки я не мала сили опиратися цьому iхньому завжди досконало гармонiйному свiтовi, я просто вдавала, нiби належу до нього, а тим часом потай готувала собi шлях до втечi, тiльки-но в ньому щось затьмариться. Насамперед я поводилась так з батьком, хоч кожне його слово слiпило мiй погляд своею авторитетнiстю i кожна спроба обдурити його була виснажливою й болiсною.

Вiн iще бiльше вiд матерi намагався вбити менi в голову, що брехати не треба нiколи. Але пiсля вiдвiдин Вiтторii брехня здалась менi неминучою. Вийшовши з пiд’iзду, я вирiшила вдавати, нiби менi полегшало, i побiгла до автiвки, немов тiкаючи вiд небезпеки. Тiльки-но я зачинила дверi, батько завiв машину, кидаючи похмурi погляди на дiм свого дитинства, i рвучко рушив, iнстинктивно витягнувши руку, щоб не дати менi буцнутися чолом об вiтрове скло. Якийсь час вiн чекав, що я скажу щось таке, що заспокоiть його, i якась частина мого ества iншого й не бажала, адже я страждала, бачачи його хвилювання; проте я примусила себе мовчати, бо боялася, що якесь необережне слово може викликати його гнiв. Через кiлька хвилин, зиркаючи то на дорогу, то на мене, вiн сам спитав, як усе минуло. Я сказала, що тiтка розпитувала про школу, дала склянку води, хотiла знати, чи в мене е подруги, i попросила, щоб я розповiла iй про Анджелу та Іду.

– І все?

– Так.

– Про мене не питала?

– Нi.

– Зовсiм?

– Зовсiм.

– А про матiр?

– Теж не питала.

– То ви цiлу годину розмовляли тiльки про твоiх подруг?

– І про школу.

– Що то була за музика?

– Яка музика?

– Дуже голосно грала музика.

– Я не чула нiякоi музики.

– Вона була лагiдна з тобою?

– Не зовсiм.

– Говорила щось погане?

– Нi, але манери у неi незугарнi.

– Я ж тобi казав.

– Авжеж.

– То ти задовольнила свою цiкавiсть? Переконалася, що вона геть на тебе не схожа?

– Так.

– Ходи сюди, поцiлуй мене, ти просто чудова. Ти пробачиш менi ту дурницю, яку я сказав?

Я сказала, що нiколи не сердилася на нього, i дала поцiлувати себе в щоку, хоча вiн був за кермом. Але тут-таки вiдштовхнула його зi смiхом, протестуючи: «Ти подряпав мене своею бородою». Хоч менi зовсiм не хотiлося гратися в нашi iгри, я сподiвалася, що вiн почне жартувати i забуде про Вiтторiю. Натомiсть вiн вiдказав: «Уяви собi, як може подряпати тiтка своiми вусами», – i менi вiдразу спав на думку не легенький темний зарiст на губi Вiтторii, а пушок на моiй губi. Я тихо пробурмотiла:

– Вона не мае вусiв.

– Напевно мае.

– Нi.

– Гаразд, не мае – бракувало б iще, щоб тобi захотiлося вернутися i подивитися, чи е в неi вуса.

Я серйозно сказала:

– Менi не хочеться бiльше ii бачити.

Це теж не було цiлковитою брехнею, перспектива знов зустрiтися з Вiтторiею мене лякала. Але, вимовляючи цi слова, я вже знала, у який день, о котрiй годинi i в якому мiсцi я знов ii побачу. Ба бiльше, насправдi я з нею не розлучалася, у мене в головi залишились усi ii слова, всi порухи, мiмiка, i менi здавалося, що все це не сталося недавно, а все ще вiдбуваеться. Батько весь час говорив про те, як вiн любить мене, а я тим часом бачила i чула його сестру, як бачу i чую ii й зараз. Бачу, як вона з’являеться передi мною вся в блакитному, бачу ii, як вона говорить менi своею шорсткою говiркою: «Зачини дверi», – й вiдразу обертаеться до мене спиною, немов не пiти за нею я не могла. У голосi Вiтторii, та, мабуть, i в цiлому ii тiлi було стiльки безоглядноi нетерпимостi, що мене це вразило, мов блискавка, як тодi, коли я запалювала сiрником газ i вiдчувала на своiй руцi жар полум’я, що бризкало з отворiв пальника. Я зачинила за собою дверi й пiшла за нею, немов на повiдку.

Кiлькома кроками ми перетнули примiщення, де смердiло димом, – воно не мало вiкон, а свiтло сюди проникало лише крiзь розчиненi дверi. Їi постать зникла за дверима, я пiшла за нею i ввiйшла в крихiтну кухню. Мене вiдразу вразило те, що тут панував iдеальний лад i пахло недопалками та нечистотами.

– Хочеш помаранчевого соку?

– Не хочу завдавати клопоту.

– То хочеш чи нi?

– Так, дякую.

Вона звелiла менi сiсти на стiлець, тодi передумала, сказала, що цей стiлець зламаний, i посадила на iнший. Тодi, на мiй подив, вона не вийняла з холодильника – холодильник був жовтувато-бiлого кольору – пляшку або бляшанку соку, як я сподiвалася, а взяла з кошика пару помаранчiв, розрiзала iх i почала витискати сiк у склянку руками, без соковичавницi, допомагаючи собi виделкою. А тимчасом сказала, не дивлячись на мене:

– Ти не вдягла браслет.

Я розхвилювалася:

– Який браслет?

– Той, що я тобi подарувала, коли ти народилася.

Як я пам’ятала, у мене нiколи не було нiяких браслетiв. Я вiдчула, що для неi то був важливий предмет, i те, що я його не одягла, могло ii образити. Я сказала:

– Може, мати одягала його менi, коли я була мала, до року чи двох, а тодi я виросла, i вiн став менi замалий.

Вона повернулася i глянула на мене, я простягнула iй свiй зап’ясток, щоб показати, що вiн завеликий для дитячого браслета, а вона раптом вибухнула смiхом. У неi був широкий рот з великими зубами, а смiючись, вона показувала ясна. Вона сказала:

– А ти розумна.

– Я кажу правду.

– Ти мене боiшся?

– Трошки.

– Правильно робиш, що боiшся. Страх корисний навiть тодi, коли в ньому нема потреби, вiн тримае тебе насторожi.

Вона поставила передi мною склянку з патьоками соку на стiнках, на помаранчевiй поверхнi плавали шматки м’якотi й бiлi зернята. Я глянула на ii волосся, воно було акуратно зачесане, такi зачiски я бачила у старих фiльмах по телевiзору та на давнiх материних свiтлинах – так зачiсувала волосся одна ii подруга. Вiтторiя мала дуже густi брови, схожi на гiлочки лакрицi – чорнi дужки пiд високим чолом i над глибокими печерами, в яких ховались ii очi. «Пий», – сказала вона. Я притьмом взяла склянку, щоб не викликати ii незадоволення, але менi було огидно пити, бо я бачила, як сiк стiкав iй по долонях, а крiм того, якби це робила моя мати, я б вимагала, щоб вона повиймала м’якоть i зернята. «Пий, – повторила вона, – це корисно». Я ковтнула соку, а тим часом вона сiла на стiлець, який кiлька хвилин до того забракувала як ненадiйний. Почала хвалити мене, але тон ii був непривiтний: «Так, ти розумна, вiдразу знайшла спосiб захистити своiх батькiв, молодець». Тодi пояснила, що я помиляюся, вона подарувала менi не дитячий браслет, а браслет для дорослих, який був iй дуже дорогий. «Бо я, – наголосила вона, – не така, як твiй батько, який любить грошi й речi; менi начхати на речi, я люблю людину, i коли ти народилася, я подумала собi: дам-но я його цiй дiвчинцi, вона одягне його, коли виросте. Я навiть написала записку твоiм батькам – дайте його iй, коли виросте – й кинула все це у вашу поштову скриньку; бо якби я пiднялася у ваше помешкання, твоi батьки прогнали б мене, вони ж звiрi».

Я сказала:

– Може, його вкрали злодii, не треба було залишати його у скриньцi.

Вона похитала головою, ii чорнi очi зблиснули:

– Якi злодii? Про що ти говориш, ти ж нiчого не знаеш, пий свiй сiк. Твоя мати витискае тобi сiк iз помаранчiв?

Я ствердно кивнула, але вона цього навiть не помiтила. Почала говорити про користь свiжовичавленого помаранчевого соку, i я зауважила, що обличчя ii надзвичайно рухливе. За мить складки мiж носом i вустами, якi робили ii непривiтною (саме так, непривiтною), розгладилися, й обличчя з високими вилицями – мов сiре полотно, натягнуте мiж скронями й щелепами, – на якому ще кiлька секунд тому застиг пiсний вираз, порожевiло й пом’якшало. «Моя покiйна мама, – сказала вона, – на iменини приносила менi в лiжко гарячий шоколад, вона збивала його до пiни, вiн був пишний, немов надутий. А тобi готують на iменини гарячий шоколад?» Менi хотiлося сказати, що так, хоча в нас удома iменин нiколи не святкували й нiхто не приносив менi в лiжко гарячий шоколад. Але я боялася, що вона помiтить мою брехню, тому зробила заперечний жест. Вона незадоволено похитала головою.

– Твоi батько й мати не шанують традицiй, вважають себе бозна-ким, вони не принизяться до того, щоб готувати гарячий шоколад.

– Мiй батько готуе каву з молоком.

– Твiй батько мудак, хiба вiн вмiе готувати каву з молоком як належить? От твоя бабуся вмiла готувати каву з молоком. Вона додавала до неi двi ложки збитих жовткiв. Вiн розповiдав тобi, як ми пили каву з молоком i сабайоном[2 - Сабайон – десерт iталiйськоi кухнi, яечний крем з додаванням вина, рому i корицi.], коли були малi?

– Нi.

– Бачиш? Така вже у твого батька натура. Щось добре робить тiльки вiн, i йому важко змиритися з тим, що й iншi можуть зробити щось добре. А коли кажеш йому, що це неправда, вiн вiдрiкаеться вiд тебе.

Вона незадоволено похитала головою, тон ii був вiдчужений, але не холодний. «Вiн вiдрiкся вiд мого Енцо, – сказала вона, – найдорожчоi менi людини. Твiй батько вiдрiкаеться вiд усього того, що може бути кращим вiд нього, вiн завжди так робив, ще змалку. Вiн мае себе за розумного, але розумним вiн нiколи не був – це я розумна, а вiн лише хитрий. Цiлком iнстинктивно вiн вмiе стати тим, без кого ти не можеш обiйтися. Як я була мала, сонце переставало свiтити, коли його не було поряд. Я думала, що якщо не поводитимусь так, як вiн хоче, вiн залишить мене напризволяще i я помру. І так вiн примушував мене робити те, що хотiв, це вiн вирiшував, що для мене добре, а що погано. Ось наведу тобi приклад: я народилася з музикою в тiлi, хотiла стати балериною. Я знала, що це моя доля, i тiльки вiн мiг би переконати наших батькiв, щоб вони дозволили менi вчитися. Але для твого батька балерина – це щось погане, i вiн не дав менi нею стати. На його думку, ти заслуговуеш жити на землi, лише якщо весь час носишся з книжками; вiн вважае, що якщо ти не здобудеш освiти, то будеш нiким. Вiн казав менi: “Ну яка з тебе балерина, Вiтто`, ти навiть не знаеш, що таке балерина, помовч i йди вчися”. У тi часи вiн уже трохи заробляв приватними уроками i мiг би дати менi грошей на школу танцiв, замiсть того щоб вiчно купувати собi книжки. Але вiн цього не зробив, йому подобалося упослiджувати всiх i все, крiм себе самого i своiх занять. А мого Енцо, – сказала тiтка раптом, – вiн спершу переконав у своiй дружбi, а тодi забрав у нього душу, вирвав ii i подер на клаптики».

Вона говорила менi подiбнi слова, але вульгарнiшi, а ii звiрення збивали мене з пантелику. Обличчя ii дуже швидко то брижилося, то розгладжувалося, нею оволодiвали рiзнi почуття: гiркота, вiдраза, гнiв, смуток. Батька мого вона обкидала такими непристойними образами, яких я зроду не чула. Але коли згадала того Енцо, то замовкла вiд зворушення i, опустивши голову й театральним жестом затуливши очi рукою, поспiхом вийшла з кухнi.

Я не ворухнулася, мене охопило велике сум’яття. Скориставшись з ii вiдсутностi, я виплюнула в склянку зернята помаранча, якi тримала в ротi. Минула хвилина, двi, менi було соромно, що я не вiдреагувала, коли вона ображала батька. «Треба сказати iй, що негарно говорити так про людину, яку всi поважають», – подумала я. Тим часом почала тихенько грати музика, яка за кiлька секунд аж вибухнула дуже голосним звуком. Вiтторiя гукнула менi: «Ходи сюди, Джанн?, що ти там робиш, ти що, заснула?» Я рвучко пiдвелася i вийшла з кухнi у темний отвiр дверей.

Я ступила кiлька крокiв й опинилась у кiмнатцi, де стояв старий фотель, стiл iз телевiзором, ослiн з програвачем, а в кутку на пiдлозi лежав акордеон. Вiтторiя стояла перед вiкном i виглядала надвiр. Звiдти вона, безперечно, бачила автiвку, в якiй чекав на мене батько. Вона й справдi сказала, не обертаючись i натякаючи на музику: «Хай той засранець послухае, може, згадае». Я помiтила, що ii тiло ритмiчно рухаеться, ноги, боки, плечi легенько трусяться. Я збентежено втупилась iй у спину.

– Уперше я побачила Енцо на вечiрцi з танцями, i ми танцювали саме цей танець, – почула я ii голос.

– Як давно це було?

– 23 травня цього року буде сiмнадцять рокiв.

– Минуло багато часу.

– Не минуло й хвилини.

– Ти кохала його?

Вона обернулася.

– Батько тобi нiчого не розповiдав?

Я завагалася, вона немов заклякла, i вперше менi здалося, що вона старша вiд моiх батькiв, хоча й знала, що насправдi на кiлька рокiв молодша. Я вiдповiла:

– Знаю тiльки, що вiн був одружений i мав трьох дiтей.

– І все? Хiба батько не сказав тобi, що вiн був поганою людиною?

Я завагалася.

– Трохи поганою, так.

– І що ще?

– Що вiн був лиходiй.

Вона вибухнула:

– Це батько твiй погана людина, це вiн лиходiй! Енцо був старшиною полiцii, навiть до злочинцiв ставився добре, у недiлю завжди ходив на месу. Уяви собi, я не вiрила в Бога, твiй батько переконав мене, нiби його не iснуе. Але, познайомившись з Енцо, я змiнила думку. Іншоi такоi доброi, справедливоi i спiвчутливоi людини на свiтi не було нiколи. Який у нього був приемний голос, як гарно вiн спiвав, вiн навчив мене грати на акордеонi! До знайомства з ним мене нудило вiд чоловiкiв, а пiсля нього всiх, хто тiльки наближався до мене, я з огидою проганяла. Усе, що розповiли тобi батьки, – брехня.

Я збентежено дивилась у пiдлогу, не вiдповiдаючи. Вона тисла на мене:

– А ти менi не вiриш, га?

– Не знаю.

– Не знаеш, бо бiльше вiриш брехнi, нiж правдi. Джаннi, з твоiм вихованням щось не те. Дивись, ти просто смiшна, вся в рожевому – рожевi туфельки, рожева курточка, рожева заколка у волоссi. Б’юсь об заклад, що ти навiть не вмiеш танцювати.

– Ми з подругами практикуемось у танцi щоразу, як бачимось.

– Як звати твоiх подруг?

– Анджела та Іда.

– Вони такi ж, як ти?

– Так.

Вона несхвально скривилась i нахилилася, щоб поставити платiвку спочатку.

– А цей танець вмiеш танцювати?

– Це старий танець.

Вона смикнулася, схопила мене за талiю i притисла до себе. Їi високi груди випромiнювали запах глицi на сонцi.

– Стань менi на ступнi.

– Тобi буде боляче.

– Ставай.

Я стала iй на ступнi, i вона закрутила мене по кiмнатi, дуже впевнено й елегантно, i крутила, поки не скiнчилася музика. Тодi вона зупинилась, але не вiдпустила мене i, далi стискаючи в обiймах, сказала:

– Скажи батьковi, що ми з тобою танцювали той самий танець, який я танцювала вперше з Енцо. Скажи йому це, слово в слово.

– Гаразд.

– А тепер досить.

Вона з силою вiдштовхнула мене вiд себе, а я, позбавлена раптом ii тепла, ледь зумiла придушити скрик, немов вiдчула раптовий бiль, але соромилась показати себе слабкою. Менi здалося чудовим, що пiсля того танцю з Енцо нiкого iншого вона так бiльше й не вподобала. Я подумала, що вона, мабуть, запам’ятала кожну подробицю свого неповторного кохання, i цiлком можливо, що, танцюючи зi мною, згадувала собi його, хвилину за хвилиною. Це здалось менi захопливим, я теж хотiла б незабаром так покохати, так само безтямно. Їi спогади про Енцо були, безперечно, такi сильнi, що трошки кохання з ii кiстлявого тiла, з ii грудей та подиху перейшло й до мене, i менi залоскотало в животi. Я ошелешено пробурмотiла:

– Який був iз себе Енцо, маеш його фото?

Очi ii повеселiли:

– Молодець, я рада, що ти хочеш його побачити. Домовмось про зустрiч на 23 травня, i тодi пiдемо до нього: вiн лежить на кладовищi.

У наступнi днi мати намагалася тактовно виконати завдання, яке, мабуть, поставив перед нею батько: зрозумiти, чи змогла зустрiч з Вiтторiею зцiлити рану, якоi вони самi мимоволi менi завдали. Це породжувало в мене постiйну тривогу. Я не хотiла, щоб хтось iз них здогадався, що Вiтторiя не викликала у мене неприязнi. Тому я намагалася приховати, що хоча я й далi вiрю у iхню версiю подiй, але трiшечки вiрю також у версiю тiтки. Я стежила, щоб не обмовитися про те, що обличчя Вiтторii, на мое превелике здивування, здалося таким енергiйним i зухвалим, що в моiх очах вона була водночас i поганющою, i прегарною, тому я сама тепер була розгублена i не могла вибрати мiж цими двома епiтетами. А насамперед я дбала про те, щоб жодним мимовiльним знаком – блиском очей чи рум’янцем – не виказати нашоi домовленостi про зустрiч у травнi. Але досвiду в обманах я не мала, я була добре вихована дiвчинка, тому дiяти довелось наослiп – я то вiдповiдала на материнi запитання з надмiрною обережнiстю, то вдавала надто розкуту i врештi висловлювалась необачно.

Я припустилася помилки ввечерi того самого дня, коли мати спитала мене:

– Як тобi тiтка?

– Стара.

– Вона на п’ять рокiв молодша вiд мене.

– Ти здаешся ii донькою.

– Не смiйся з мене.

– Це правда, мамо. Ви з нею дуже рiзнi люди.

– Щодо цього немае сумнiвiв. Ми з Вiтторiею нiколи не були подругами, хоч я доклала всiх зусиль, щоб полюбити ii. З нею важко мати хорошi стосунки.

– Я це помiтила.

– Вона сказала тобi щось погане?

– Вона поводилась вiдчужено.

– І що ще?

– А ще вона трохи розсердилась, бо я не одягла той браслет, який вона подарувала менi, коли я народилася.

Я вимовила це i вiдразу ж пошкодувала. Але слово вже вилетiло, я вiдчула, що вся палаю, i спробувала зрозумiти, чи збентежила матiр згадка про цю прикрасу. Мати вiдреагувала цiлком природно:

– Дитячий браслет?

– Нi, дорослий.

– Який вона буцiмто тобi подарувала?

– Так.

– Нiчого про це не знаю. Тiтка Вiтторiя нiколи нам нiчого не дарувала, навiть квiтки. Але, якщо хочеш, спитаю в батька.

Я розхвилювалася. Тепер мати розповiсть усе йому, а вiн скаже: значить, це неправда, що вони говорили тiльки про школу, Іду та Анджелу, вони говорили ще й про iнше, про багато iншого, i Джованна хоче вiд нас це приховати. Яка я дурна. Я квапливо бовкнула, що той браслет мене не обходить, i з огидою додала: «Тiтка Вiтторiя не фарбуеться, не виводить зайве волосся, брови в неi отакеннi, а коли я була в неi, вона не мала на собi нi сережок, нi навiть намиста. Тому, навiть якщо вона й подарувала менi якийсь браслет, вiн напевно геть бридкий». Але я знала, що применшення нiчого не змiнить: хай би що я там казала, мати все одно розповiсть усе батьковi, а тодi дасть менi не свою вiдповiдь, а ту, яку вони узгодять мiж собою.

Я спала мало i погано, у школi менi часто докоряли за неуважнiсть. Мова про браслет знову зайшла тодi, коли я була вже переконана, що батьки про нього забули.

– Батько теж нiчого не знае.

– Про що?

– Про браслет, який тобi нiбито подарувала тiтка Вiтторiя.

– Думаю, вона збрехала.

– Немае сумнiву. Але якщо хочеш одягти якийсь браслет, подивись серед моiх прикрас.

Я й справдi пiшла покопирсатися в ii прикрасах, хоч знала iх напам’ять, адже гралася з ними, ще коли менi було три чи чотири роки. То були не дуже коштовнi прикраси, особливо тi два браслети, якi вона мала: один позолочений, з пiдвiсками у виглядi ангеликiв, а другий срiбний, з блакитним листям i перлинами. Малою я дуже любила перший i не помiчала другого. Але останнiм часом менi дуже подобався той з блакитними листками, i якось навiть Костанца захоплювалась, як витончено вони зробленi. Тому, аби дати зрозумiти, що подарунок Вiтторii мене не цiкавить, я почала носити той срiбний браслет удома, одягати його у школу або на прогулянки з Анджелою та Ідою.

– Вiн такий гарний! – вигукнула якось Іда.

– Це материн. Але вона сказала, що я можу одягати його, коли захочу.

– Нам мати не дозволяе носити своi прикраси, – сказала Анджела.

– А ось це? – спитала я, показуючи на золотий ланцюжок, який вона носила на шиi.

– Це бабусин подарунок.

– А мiй ланцюжок, – сказала Іда, – подарувала менi батькова двоюрiдна сестра.

Вони часто розповiдали про своiх щедрих родичiв i виказували до деяких з них теплi почуття. У мене були лише лагiднi дiдусь з бабусею з Музею, та вони вже померли, i я ледве iх пам’ятала, тому часто заздрила дiвчатам. Але тепер, коли я зав’язала стосунки з тiткою Вiтторiею, у мене вихопилось:

– А менi тiтка подарувала браслет, набагато гарнiший вiд цього.

– То чому ти його нiколи не носиш?

– Вiн надто коштовний, мати не дозволяе.

– Покажи нам.

– Добре, коли матерi не буде. А вам дають гарячий шоколад?

– Менi батько дав скуштувати вина, – сказала Анджела.

– Менi теж, – сказала Іда.

Я гордо заявила:

– Коли я була мала, бабуся готувала менi гарячий шоколад, майже до самоi своеi смертi – то був не звичайний шоколад, бабусин шоколад був пишний, мов крем, i смачнючий.

Я нiколи не брехала Анджелi та Ідi, це було вперше. Я виявила, що брехня батькам вселяла в мене тривогу, а от брехати подругам було приемно. У них завжди були кращi iграшки, яскравiший одяг, дивовижнiшi сiмейнi iсторii. Їхня мати Костанца належала до родини ювелiрiв з вулицi Толедо, у неi були шкатулки, повнi дуже коштовних прикрас, численнi намиста з золота та перлин, безлiч сережок, сила-силенна рiзних браслетiв, деякi з них вона не дозволяла iм брати, серед них був один, ii улюблений, який вона одягала дуже часто, а от щодо решти – рештою iм було дозволено гратися досхочу, i я гралася разом з ними. Тому, коли Анджела перестала цiкавитися гарячим шоколадом – тобто майже вiдразу – i захотiла, щоб я докладнiше розповiла про коштовний браслет вiд тiтки Вiтторii, я описала його з усiма подробицями. «Вiн зi щирого золота, з рубiнами i смарагдами, дуже блискучий, – сказала я, – як тi коштовностi, що iх показують у кiно i по телевiзору». І, розповiдаючи про той браслет, я не стрималася i вигадала також, що якось я роздяглася i стала розглядати себе у дзеркалi, маючи на собi тiльки материнi сережки, намисто i той надзвичайний браслет. Анджела зачаровано глянула на мене, а Іда спитала, чи на менi були хоча б трусики. Я вiдповiла заперечно, брехня ця дала менi величезну полегкiсть, i здалося, що якби я й справдi так зробила, то зазнала б митi абсолютного щастя.

Я вирiшила це перевiрити, тож якось пополуднi перетворила брехню на дiйснiсть. Я роздяглася, надiла на себе материнi коштовностi й глянула на себе в дзеркало. Але то було прикре видовище, я здалася собi сумною хирлявою рослинкою, вицвiлою пiд пекучим сонцем. Хоч я ретельно нафарбувалася, лице мое було геть невиразним, а помада лиш намалювала бридку червону пляму на обличчi, що бiльше було схоже на сiре дно пательнi. Тепер, коли я познайомилася з Вiтторiею, я намагалась зрозумiти, чи й справдi мiж нами були якiсь точки дотику, а зусилля це було хоч i напруженим, але геть марним. Вона була лiтня жiнка – принаймнi з погляду моiх тринадцяти рокiв, – а я дiвчинка: занадто несумiрнi були нашi тiла, занадто великим був промiжок часу мiж ii обличчям та моiм. І хiба була в мене, зрештою, та ii енергiя, той жар, що iскрився з очей? Якщо я й справдi ставала подiбною до Вiтторii, то в моему обличчi бракувало головного – ii сили. І от на хвилi цiеi думки, порiвнюючи ii брови з моiми, ii чоло з моiм, я усвiдомила, що менi дуже хотiлося б, щоб вона й справдi подарувала менi браслет, i вiдчула, що якби я його мала i одягла на себе, то почувалася б сильнiшою.

Думка про це вiдразу ж зiгрiла й пiдбадьорила мене, немов мое ослаблене тiло раптом знайшло правильнi лiки. Я згадала, що сказала Вiтторiя, проводячи мене до дверей, перед тим як ми попрощалися. «Тебе, – сердилася вона, – батько позбавив великоi родини, усiх нас, дiдуся з бабусею, тiток i дядька, двоюрiдних братiв та сестер, бо ми не такi розумнi й освiченi, як вiн; вiн усiх нас вiдрубав немов сокирою, ти мусила рости в iзоляцii вiд нас, бо вiн боявся, що ми тебе зiпсуемо». Вона аж бризкала злобою, але тепер слова цi принесли менi справжню полегкiсть, я подумки знай повторювала iх. Вони свiдчили про iснування сильного, позитивного зв’язку мiж нами, вони вимагали його. Тiтка не сказала: у тебе мое обличчя чи принаймнi ти трохи на мене схожа; тiтка сказала: ти належиш не тiльки батьковi i матерi, ти також моя, ти належиш усiй родинi, з якоi вiн вийшов, а той, хто з нами, нiколи не буде самотнiй, вiн заряджаеться нашою силою. Чи не через цi слова я, трохи повагавшись, пообiцяла, що 23 травня не пiду до школи, а вирушу з нею на кладовище? І подумавши про те, що о дев’ятiй годинi ранку того дня вона чекатиме мене на площi Медалье-д’Оро бiля свого темно-зеленого «Фiата чiнквеченто» – саме так вона владно сказала менi, прощаючись, – я розплакалась i розсмiялась водночас, роблячи перед дзеркалом жахливi гримаси.

Щоранку всi трое ми йшли до школи: моi батьки викладати, а я – вчитися. Мати зазвичай вставала першою, щоб приготувати снiданок i причепуритися. Батько натомiсть вставав з лiжка, лише коли снiданок був уже готовий, бо, тiльки-но прокинувшись, вiн брався читати, записував щось у своiх нотатниках i робив це, навiть коли йшов у туалет. Я вставала з лiжка останньою, хоча, вiдколи все це почалося, хотiла робити все так, як робила мати: часто мила волосся, фарбувалася, ретельно вибирала одяг. Як наслiдок, вони обое весь час мене квапили: «Джованно, ти ще довго; Джованно, ти спiзнишся, i ми теж спiзнимося». Одне одного вони теж пiдганяли. Батько казав: «Нелло, швидше, менi треба у ванну», – а мати спокiйно вiдповiдала: «Ванна вже пiв години вiльна, чому ти ще досi туди не сходив?» Але не такi ранки були моiми улюбленими. Я любила тi днi, коли батько йшов на перший урок, а мати – на другий або третiй, а найкраще, якщо вона мала вiльний день. Тодi вона тiльки готувала снiданок, час вiд часу гукаючи: «Джованно, поквапся», – i спокiйно вiддавалася безконечним домашнiм справам та редагуванню, а iнодi й переписуванню романiв. Тодi менi у всьому було легше: мати йшла митися останньою, тому я могла провести у ваннiй бiльше часу; батько вiчно спiзнювався, тому, обмежившись звичними жартами, якi розвеселяли, залишав мене пiд школою i вiдразу ж iхав геть, не затримуючись – як це робила мати, щоб простежити за мною, – немов я вже доросла i можу вiльно пересуватися мiстом сама.

Я порахувала i з полегкiстю зрозумiла, що ранок 23 числа буде саме таким днем: до школи мене вiдвозитиме сам батько. Напередоднi ввечерi я приготувала собi одяг (щоб не було нiчого рожевого) – саме так завжди радила менi мати, але я не робила так нiколи. Вранцi я прокинулась дуже рано, й мене охопило хвилювання. Я побiгла у ванну, дуже уважно нафарбувалася, з деяким ваганням одягла браслет з блакитними листками та перлинами i з’явилась на кухнi, коли мати тiльки-но встала. «Як це ти так рано прокинулась?» – спитала мене. «Не хочу спiзнитися, – вiдповiла я, – у нас контрольна з iталiйськоi», – а вона, помiтивши мое хвилювання, пiшла пiдганяти батька.

Снiданок минув гладко, вони жартували мiж собою, немов мене тут не було i вони могли вiльно брати мене на язики. Мовляв, якщо сон мене не бере i я готова чимдуж мчати до школи, значить, я закохалася, а я тим часом кидала iм усмiшечки, анi заперечуючи, анi пiдтверджуючи iхнiх слiв. Тодi батько зник у ваннiй, i цього разу я гукала йому, щоб вiн поквапився. І вiн – мушу сказати – i справдi не зволiкав, тiльки нiяк не мiг знайти чистих шкарпеток, а потiм забув книжки, якi були йому потрiбнi, тому мусив бiгти назад у свiй кабiнет. Одне слово, пам’ятаю, що була рiвно сьома двадцять, батько стояв у коридорi зi спакованим портфелем, а я тiльки-но звично поцiлувала матiр на прощання, коли пронизливо пролунав дверний дзвiнок.

Те, що хтось дзвонив о цiй порi, було дивно. Мати поспiхом зачинилась у ваннiй, сказавши менi з роздратованою гримасою: «Пiди вiдчини, подивись, хто там». Я вiдчинила, передi мною була Вiтторiя.

– Привiт, – сказала вона, – добре, що ти готова, швидше, бо спiзнимось.

Серце шалено забилося менi в грудях. Мати побачила в отворi дверей зовицю i крикнула – авжеж, то був крик: «Андре, ходи сюди, прийшла твоя сестра!». Побачивши Вiтторiю, вiн витрiщив очi вiд здивування, недовiрливо скривив рота i вигукнув: «Що ти тут робиш?» Вiд страху перед тим, що станеться через мить, через хвилину, менi стало слабо, я вся спiтнiла. Я не знала, що вiдповiсти тiтцi, не знала, як виправдатися перед батьками, менi здавалося, що я помираю. Але все скiнчилося дуже швидко, причому дивовижним способом, який усе прояснив.

Вiтторiя сказала говiркою:

– Я прийшла по Джованну, сьогоднi минае сiмнадцять рокiв, вiдколи я зустрiла Енцо.

Вона не додала нiчого, немов батьки мали вiдразу зрозумiти, що ця ii поява мае слушнi причини, i вiдпустити мене з нею без заперечень. Але мати заперечила, вiдповiдаючи лiтературною мовою:

– Джованна мае йти до школи.

Натомiсть батько, не звертаючись нi до дружини, нi до сестри, крижаним тоном спитав мене:

– Ти про це знала?

Я стояла, схиливши голову i втупившись у пiдлогу, а вiн наполягав, не мiняючи тону:

– Ви домовлялися, ти хочеш пiти з тiткою?

Мати повiльно сказала:

– Навiщо питаеш, Андре, звiсно, вона хоче, звiсно, вони домовлялися, iнакше твоя сестра не прийшла б сюди.

Тодi вiн сказав лише: «Якщо так, то йди», – i кiнчиками пальцiв подав сестрi знак, щоб вона пропустила його. Вiтторiя вiдсунулася – вона була мов маска безпристрасностi, посаджена поверх жовтоi плями легкого плаття – i батько, промовисто зиркнувши на годинник, проминув лiфт i пiшов униз сходами, нi з ким не попрощавшись, навiть зi мною.

– Коли ти приведеш ii назад? – спитала мати зовицю.

– Коли вона втомиться.

Вони холодно вели перемовини про час повернення i домовилися на 13:30. Вiтторiя простягла менi руку, я взялась за неi, мов мала дитина, рука була холодна. Вона мiцно стисла мою долоню – може, боялася, що я втечу i побiжу назад додому. А вiльною рукою викликала лiфт пiд поглядом моеi матерi, яка стояла на порозi i нiяк не наважувалась зачинити дверi.

Ось як усе приблизно сталося.

Ця наша друга зустрiч справила на мене ще бiльше враження, нiж перша. Передовсiм я вiдкрила, що у мене всерединi е порожнеча, яка може миттю проковтнути будь-яке почуття. Тягар розкритоi брехнi, ганьба зради, увесь бiль через те страждання, якого я, безсумнiвно, завдала своiм батькам, тривали рiвно до тiеi митi, коли з-за залiзних граток лiфта, крiзь скло, я побачила, як мати зачиняе вхiднi дверi нашого помешкання. Але коли я вже опинилась у вестибюлi, а тодi сiла в автомобiль поруч з Вiтторiею, яка вiдразу запалила сигарету вiдчутно тремтячими руками, зi мною сталося те, що згодом часто ставалося в моему життi i приносило раз полегкiсть, а раз спустошення. Зв’язок зi знайомими мiсцями, з людьми, у почуттях яких не сумнiваешся, ослаб i поступився мiсцем цiкавостi, що зi мною станеться далi. Близькiсть цiеi небезпечноi й захопливоi жiнки полонила мене, i я стала спостерiгати за кожним ii порухом. Вона вела цей брудний, просяклий димом автомобiль не твердою рiшучою рукою, як мiй батько, не так спокiйно й погiдно, як моя мати, а раз неуважно, раз занадто нервово, ривками, з тривожним скрипом, то рiзко гальмуючи, то незграбно рушаючи з мiсця, через що двигун регулярно глухнув i на нас виливалася злива прокльонiв з боку нетерплячих автомобiлiстiв, а вона, з сигаретою мiж пальцями або в зубах, вiдповiдала iм такими непристойностями, яких я зроду не чула з жiночих вуст. Одне слово, без жодних зусиль з мого боку спогад про батькiв загубився в кутку моеi свiдомостi, а кривда, яку я iм заподiяла, вступивши у змову з iхньою ворогинею, геть вилетiла менi з голови. За кiлька хвилин я перестала почуватися винною, мене навiть не турбувало те, як я зустрiнуся з ними пополуднi, коли ми всi трое повернемося в наше помешкання на вулицi Сан-Джакомо-дей-Капрi. Звiсно, тривога далi стугонiла менi в головi. Але впевненiсть у тому, що вони завжди й попри все мене любитимуть, небезпечна iзда зеленоi малолiтражки, дедалi бiльш незнайоме мiсто навколо i безладнi слова Вiтторii вiдвертали мою увагу й спричиняли напругу, що дiяла як знеболювальне.

Ми пiднялися вгору районом Доганелла i зупинилися – пiсля бурхливоi сварки з самозваним паркувальником, який вимагав у нас грошi. Тiтка купила червонi троянди i бiлi маргаритки, довго сперечалася щодо цiни, а коли букет був готовий, вона передумала i примусила продавчиню розiбрати його i роздiлити на два. Сказала менi: «Оцей понесу я, а отой – ти, йому буде приемно». Певна рiч, вона мала на увазi свого Енцо, про якого, хоч безлiч разiв ii щось переривало, вона розповiдала менi, вiдколи ми сiли в машину, i ii нiжний тон сильно контрастував з тим оскаженiнням, з яким вона пересувалася мiстом. Вона й далi розповiдала менi про нього, поки ми йшли вглиб кладовища мiж поховальними нiшами та старими i новими монументальними гробiвцями, весь час спускаючись алеями та сходами, немов, щоб дiйти до могили Енцо, нам треба було покинути цi верхнi квартали привiлейованих небiжчикiв i зiйти у самий низ. Мене вразила тиша, сiрiсть поховальних нiш, помережаних iржею, запах гнилизни та землi, темнi хрестоподiбнi трiщини у мармурових гробiвцях, немов iх залишили для того, щоб бездиханнi могли дихати.

Досi я ще нiколи не була на кладовищi. Батько з матiр’ю жодного разу не водили мене на цвинтар, я навiть не знаю, чи вони самi туди навiдувалися, а вже напевно вони туди не ходили у день поминання померлих. Вiтторiя вiдразу про це здогадалася i скористалася з цього, щоб i це покласти на карб моему батьковi. «Вiн боiться, – сказала вона, – вiн завжди боявся, вiн боiться хвороб i смертi: усi зарозумiлi люди, Джаннi, усi тi, хто уявляе себе бозна-ким, вдають, нiби смертi не iснуе. Коли упокоiлася твоя бабуся, мир ii душi, твiй батько навiть не прийшов на похорон. І так само було, коли помер твiй дiдусь – через двi хвилини вiн утiк геть, бо боягуз, вiн не хоче бачити померлих, щоб не вiдчувати, що й сам теж помре».

Я спробувала заперечити, але обережно – мовляв, насправдi батько дуже вiдважний, i на його захист повторила те, що вiн якось сказав менi: померлi – немов зламанi предмети, як телевiзор, радiо чи мiксер, i найкращим способом зберегти про них пам’ять е згадувати, якими вони були, коли функцiонували як належить, бо единою прийнятною могилою е спогади. Але вiдповiдь моя iй не сподобалась, а оскiльки вона не вважала мене малою дитиною, для якоi треба добирати слова, то взялась докоряти, кажучи, що я, мов той папуга, повторюю дурницi свого батька, i мати, мовляв, теж так робить, та й сама вона пiдлiтком так робила. Але вiдколи познайомилася з Енцо, викинула мого батька з голови. «Ви-ки-ну-ла», – по складах вимовила вона i врештi зупинилася перед стiною з поховальними нiшами, а тодi вказала менi на нiшу внизу, перед якою була невеличка огороджена клумба, запалена лампадка у формi полум’я i два портрети в овальних рамках. «Ну ось, – мовила вона, – ми прийшли. Енцо лежить лiворуч, а поруч – його мати». Але замiсть того, щоб набрати урочистоi i скрушноi пози, як я того очiкувала, вона розсердилась, бо неподалiк хтось накидав папiрцiв i сухих квiтiв. Вона незадоволено i протяжно зiтхнула, дала менi своi квiти зi словами: «Чекай тут, нiкуди не йди, у цьому гiвняному мiсцi якщо не влаштуеш скандалу, то нiчого не працюе», – i кудись пiшла.

Я стояла з двома букетами квiтiв i вдивлялася в Енцо на чорно-бiлiй фотографii. Вродливим вiн менi не здався, i це мене розчарувало. У нього було кругле обличчя, вiн смiявся, виставляючи напоказ бiлi вовчi зуби. Нiс його був великий, очi дуже жвавi, лоб досить низький, обрамлений чорним кучерявим волоссям. Вiн, мабуть, був дурний, подумала я, адже у нас удома високе чоло – таке, як у моеi матерi, батька i в мене самоi, – вважалося безперечною ознакою розуму та шляхетностi, тодi як низьке чоло – так говорив батько – неодмiнною ознакою бовдурiв. Але, сказала я собi, очi теж мають значення (так вважала моя мати): що бiльше вони блищать, то бистрiшою е людина, а очi Енцо метали веселi блискавки, i це стало причиною мого збентеження, бо його погляд явно суперечив низькому чолу.

Тим часом у тишi кладовища лунав гучний голос Вiтторii, яка воювала з кимось, i це мене стурбувало, я боялася, що ii поб’ють або заарештують, а я сама не зможу вийти з цього мiсця, де все було однакове: шелест, пташки, зiв’ялi квiти. Та невдовзi вона вернулася з якимсь похмурим лiтнiм добродiем, який розклав iй металеве крiсельце з сидiнням iз смугастоi тканини й вiдразу взявся замiтати алею. Вороже спостерiгаючи за ним, вона запитала у мене:

– І як тобi Енцо? Гарний, негарний?

– Гарний, – збрехала я.

– Вiн просто чудовий, – виправила вона мене. А коли той лiтнiй добродiй вiдiйшов, вона вийняла з ваз зiв’ялi квiти, кинула iх набiк, вилила гнилу воду i наказала менi пiти по свiжу воду до кринички – вона мала бути десь вiдразу за поворотом. Я зволiкала, бо боялася загубитися, але вона замахала менi рукою: iди, мовляв, iди.

Я пiшла, знайшла криничку, з якоi тихо дзюркотiла вода. З дрожем уявила собi, як крiзь хрестоподiбнi трiщини привид Енцо шепоче Вiтторii ласкавi слова. Менi страшенно подобалося, що стосунки мiж ними так i не обiрвалися. Вода тихо шипiла, ii струмiнь повiльно лився у металевi вази. Дарма, що Енцо був чоловiком негарним, його бридкiсть раптом зворушила мене, навiть саме це слово втратило сенс, розчинившись у булькотiннi води. Найважливiшою була здатнiсть викликати любов, нехай ти потворний, злий чи дурний. У цьому я вiдчула велич, сподiваючись, що хай яким стане мое обличчя, але ця здатнiсть теж випаде на мою долю, як випала, безперечно, Енцо та Вiтторii. Я вернулася до могили з двома вазами, повними води, i бажанням, щоб тiтка i далi розмовляла зi мною як iз дорослою, щоб i далi детально розповiдала безсоромною напiвговiрковою мовою про це свое беззастережне кохання.

Але коли я звернула на алею, мене охопив страх. Вiтторiя сидiла, розставивши ноги, на розкладному крiсельцi, що його принiс той лiтнiй чоловiк, вона згорбилася, охопила обличчя долонями, а лiктями спиралася собi на стегна. Вона розмовляла – розмовляла з Енцо, то не було виплодом моеi уяви, я чула ii голос, хоч i не розбирала, що вона говорить. Вона й справдi пiдтримувала з ним стосунки навiть пiсля його смертi, i iхня бесiда схвилювала мене. Я пiдiйшла якомога повiльнiше, крокуючи по грунтовiй дорозi так, щоб вона мене почула. Але вона, схоже, мене не помiчала, аж поки я не пiдiйшла впритул. Тодi вона вiдвела руки вiд обличчя, повiльно провiвши ними по шкiрi – цей ii порух здався менi страдницьким, ним вона водночас витирала собi сльози i демонструвала менi свiй бiль, без жодного збентеження, а навпаки, як привiд для гордощiв. Очi ii, вологi в кутиках, почервонiли й блищали. У мене вдома заведено було приховувати почуття, а якщо хтось iх виказував, це вважалось ознакою поганого виховання. А вона навiть через сiмнадцять рокiв – це здалося менi вiчнiстю – все ще тужила за ним, плакала перед поховальною нiшею, розмовляла з мармуром, зверталася до кiсток, яких навiть не бачила, до чоловiка, якого вже не було. Вона взяла одну вазу i мляво сказала: «Постав своi квiти, а я поставлю своi». Я слухняно поставила свою вазу на землю i розгорнула квiти, а вона, виймаючи свiй букет, шморгала носом i бурмотiла:

– Ти казала батьковi, що я розповiла тобi про Енцо? І що вiн тобi сказав? Сказав правду? Сказав тобi, що спершу вдавав його друга – хотiв усе знати про Енцо, розповiдай менi все, казав йому – а тодi скривдив, занапастив його? Розповiв тобi, як ми мало не побилися за наше помешкання, помешкання наших батькiв, ту огидну квартиру, де тепер живу я?

Я заперечно похитала головою, менi хотiлося пояснити iй, що мене зовсiм не цiкавлять iхнi колишнi сварки, я лиш хочу, щоб вона розповiдала менi про кохання, я не знала нiкого, хто б мiг так розповiдати менi про нього, як вона. Але Вiтторiя волiла лихословити про мого батька, хотiла, щоб я все це вислуховувала, прагнула, щоб я зрозумiла, чому вона така сердита на нього. Отак – вона укладала квiти, сидячи на крiсельцi, а я робила те саме навпочiпки, менш нiж за метр вiд неi – вона почала розповiдати про сварку через помешкання, едине майно, що його залишили батьки у спадок п’ятьом дiтям.

Ця довга оповiдь вразила мене до глибини серця. «Батько твiй, – сказала вона, – не хотiв вiдступати. Вiн наполягав: це помешкання, мовляв, належить усiм нам, братам i сестрам, це помешкання тата i мами, вони викупили його за своi грошi, i тiльки я допомагав iм, вклав у це своi грошi. Я вiдповiдала: це правда, Андре, але ви всi вже влаштувалися в життi, хто краще, хто гiрше, усi маете роботу, а я не маю нiчого, й iншi брати та сестри згоднi залишити помешкання менi. Але вiн сказав, що квартиру слiд продати i грошi роздiлити мiж нами п’ятьма. Якщо iншi не хочуть брати своеi частки, то й добре, а вiн свою вiзьме. Суперечка тривала цiлi мiсяцi: з одного боку твiй батько, а я з iншими – з другого. Урештi ми опинилися в глухому кутi, i тут втрутився Енцо – отакий, як ти його бачиш тут, iз цим його обличчям, з цими очима, з цiею усмiшкою. Про iсторiю нашого великого кохання тодi ще не знав нiхто, крiм твого батька, бо ж вiн був його другом, моiм братом i нашим порадником. Енцо став на мiй бiк i сказав: “Андре, твоя сестра не може вiддати твою частку, бо звiдки вона вiзьме грошi”. А батько твiй вiдповiв: “Помовч, ти тут нiхто, не вмiеш i двох слiв докупи скласти, що тобi до моiх справ i справ моеi сестри”. Енцо дуже засмутився i сказав: “Гаразд, зробiмо оцiнку помешкання, i ii частку я вiддам тобi з власноi кишенi”. Але батько твiй почав сипати прокльонами, крикнув йому: “Що ти можеш менi дати, засранцю, ти ж служиш у полiцii, звiдки у тебе грошi, а якщо ти справдi iх маеш, значить ти злодюга, злодюга в полiцiйному одностроi”. І говорив ще всякi подiбнi речi, розумiеш? Твiй батько – май на увазi, вiн здаеться людиною витонченою, а насправдi просто хам – навiть дiйшов до того, що сказав, нiбито вiн, Енцо, хоче запопасти не тiльки мене, а й помешкання наших батькiв. А Енцо вiдповiв, що якщо той не припинить, то вiн витягне пiстолет i застрелить його. Вiн сказав я тебе застрелю таким переконливим тоном, що батько твiй аж пополотнiв зi страху, замовк i пiшов собi геть. А тепер, Джаннi, – тут тiтка висякалася, витерла заплаканi очi i скривила вуста, стримуючи хвилювання i гнiв, – тепер слухай уважно, що зробив твiй батько. Вiн пiшов до дружини Енцо i в присутностi трьох його дiтей сказав: “Маргер?, твiй чоловiк порае мою сестру”. Ось що вiн зробив, ось у чому вiн винен, вiн занапастив життя менi, Енцо, Маргерiтi i тим трьом бiдолашним, тодi ще дрiбним дiточкам».

Тепер сонце освiтило клумбу, i квiти засяяли у вазах яскравiше, нiж лампадка у формi полум’я: денне свiтло робило барви такими соковитими, що свiтло померлих здалося менi геть марним, немов пригаслим. Менi стало сумно, сумно через Вiтторiю, через Енцо, через його дружину Маргерiту та трьох малих дiтей. Невже мiй батько мiг так поводитися? Менi не вiрилося, вiн же завжди говорив: «Виказувати, Джованно, це найгiрша рiч». А за словами Вiтторii, вiн якраз iх i виказав. Хоч вiн, мабуть, мав для цього слушнi причини – я в цьому була впевнена, – це не було на нього схоже, нi, аж нiяк. Але я не наважилася сказати це Вiтторii, менi здалося дуже образливим заявити, що тут, перед могилою Енцо, у сiмнадцяту рiчницю iхнього кохання, вона бреше. Тож я мовчала, хоч i почувалась нещасливою, бо знову не стала на захист свого батька, i дивилася на неi непевно, а вона, немов щоб заспокоiтися, витирала мокрою вiд слiз хустинкою овальнi скельця, якi захищали фотографii. Мовчанка почала пригнiчувати мене, i я спитала:

– Як помер Енцо?

– Вiд дуже поганоi хвороби.

– Коли?

– Через кiлька мiсяцiв пiсля того, як мiж нами було все скiнчено.

– Вiн помер вiд горя?

– Так, вiд горя. Хворобу на нього накликав твiй батько, який був причиною нашого розриву. Вiн убив менi його.

Я сказала:

– А чому тодi ти теж не захворiла i не померла? Хiба ти не горювала?

Вона подивилась менi просто в очi, аж я вiдразу опустила погляд.

– Я горювала, Джаннi, i досi горюю. Але горе не принесло менi смертi, по-перше, щоб я далi думала про Енцо; по-друге, з любовi до його дiтей i до Маргерiти, бо я добра жiнка i взяла собi за обов’язок допомагати iй виховувати тих трьох бiдолашних дiточок, саме заради них я працювала i далi працюю служницею у багатих домах половини Неаполя, вiд ранку до ночi; а по-трете, через ненависть, ненависть до твого батька, i ненависть ця примушуе мене жити, навiть коли жити не хочеться.

Я натискала далi:

– Як це сталося, що Маргерiта не розсердилася, коли ти забрала в неi чоловiка, а навiть прийняла вiд тебе допомогу, хоч ти його в неi вкрала?

Вона запалила сигарету i сильно затяглася. Я звикла, що батько з матiр’ю сприймали моi запитання й оком не клiпнувши, але потiм уникали вiдповiдi, бо не знали, що сказати, а iнодi радилися мiж собою, перед тим як менi вiдповiсти. А Вiтторiя нервувалася, лаялася, без вагань показувала свою нетерпимiсть, але вiдповiдала прямо, як нiколи не вiдповiдав менi жоден дорослий. «Я ж казала, – мовила вона, – що ти розумна, сучка мала, така ж розумна, як i я, але ти гiвнючка, бо вдаеш iз себе святу, а натомiсть тобi до вподоби сипати сiль на рану. Авжеж, ти маеш рацiю, я вкрала у неi чоловiка. Я вкрала собi Енцо, забрала його у Маргерiти та дiтей i волiла б радше померти, нiж вiддати його iй. Я вчинила жахливо, – вигукнула вона, – але коли кохання таке сильне, iнодi не можеш так не вчинити! Ти не вирiшуеш, просто розумiеш, що без жахливих речей нема речей прекрасних, i робиш це, бо не можеш iнакше. Щодо Маргерiти, то, авжеж, вона розгнiвалася, з криком i бiйкою забрала назад свого чоловiка, але коли потiм побачила, що Енцо захворiв, що хвороба його розвинулася саме пiд час тих кiлькох тижнiв, коли тривали iхнi колотнечi, це ii пригнiтило, i вона сказала: iди, вертайся до Вiтторii, менi прикро; якби я знала, що ти захворiеш, то вiдразу б вiдправила тебе назад до неi. Але було вже пiзно, i його недугу ми з нею пережили разом, аж до останньоi хвилини. Яка вона, Маргерiта, чудова людина, це надзвичайна жiнка, дуже спiвчутлива, я хочу тебе з нею познайомити. Коли вона зрозумiла, як я кохала ii чоловiка, як сильно я страждала, то сказала: ”Гаразд, ми кохали того самого чоловiка, я розумiю тебе, хiба можна було не кохати Енцо? Тому годi сваритися, цих дiтей я народила вiд Енцо, i якщо ти теж хочеш любити iх, я не маю нiчого проти”. Розумiеш? Розумiеш, яка вона великодушна? Твiй батько, мати, iхнi друзi, усi цi важливi персони – хiба е в них така велич, хiба е така великодушнiсть?»

Я не знала, що вiдповiсти, i пробурмотiла:

– Я зiпсувала тобi роковини, менi прикро, не треба було просити тебе розповiдати цю iсторiю.

– Нiчого ти менi не зiпсувала, навпаки, ти справила менi втiху. Я розповiла тобi про Енцо, i щоразу, коли я про нього розповiдаю, то згадую не лише горе, а й те, якими щасливими ми були.

– Саме про це я хотiла б дiзнатися бiльше.

– Про щастя?

– Так.

Очi ii знов засвiтилися.

– Ти знаеш, що вiдбуваеться мiж чоловiками й жiнками?

– Так.

– Кажеш, що знаеш, але нiчого ти не знаеш. Вони трахаються. Знаеш це слово?

Я здригнулася.

– Так.

– Ми з Енцо робили це всього одинадцять разiв за весь час. Потiм вiн вернувся до дружини, i бiльше я не робила цього нi з ким. Енцо цiлував мене, пестив, облизував всюди, я теж пестила i обцiловувала його аж до пальцiв на ногах, голубила його, лизала i смоктала. Потiм вiн вставляв менi свiй член глибоко всередину i тримав мене за сiдницi обома руками, однiею з цього боку, а другою з того, та й штовхав з такою силою, що я аж кричала. Якщо ти за все свое життя не зробиш цього так, як робила я, з такою пристрастю, як у мене, з такою любов’ю, як у мене, i я не кажу вже одинадцять разiв – бодай раз, то й жити тобi не варто. Скажи це своему батьковi: «Вiтторiя сказала, що якщо я не трахатимусь так, як трахались вони з Енцо, то й жити менi не варто». Ось саме так i скажи йому. Вiн гадае, що своiм вчинком чогось мене позбавив. Але нiчого вiн мене не позбавив, бо в мене було все i в мене е все. Це у твого батька немае нiчого.

Цих ii слiв я так i не змогла забути. Вони були несподiваними, я й уявити собi не могла, що вона менi таке скаже. Звiсно, вона ставилась до мене як до дорослоi, i мене тiшило, що з першоi ж хвилини вона вiдкинула той тон, яким розмовляють з тринадцятирiчною дiвчинкою. Але слова цi пролунали так неочiкувано, що менi аж захотiлося затулити вуха долонями. Та я цього не зробила, а лиш застигла нерухомо, неспроможна навiть сховатися вiд ii погляду, який шукав на моему обличчi враження вiд ii слiв. Одне слово, мене фiзично – так, саме фiзично – приголомшили ii слова, якi вона сказала там, на кладовищi, перед портретом Енцо, не боячись, що хтось може ii почути. О Боже, як би це менi навчитись так говорити, такими словами, порушуючи всi правила, що панували у мене вдома? До тiеi митi нiхто не висловлював передi мною – саме передi мною – такого розпачливого захоплення тiлесними насолодами; я була просто в шоцi. Я вiдчула у животi жар, набагато сильнiший, нiж тодi, коли Вiтторiя примусила мене танцювати. Це навiть порiвняти не можна було з тим хвилюванням, що його викликали потаемнi балачки з Анджелою, з млiстю, яку я вiдчувала, коли ми зачинялися з нею у ваннiй у неi або в мене вдома i обнiмалися. Слухаючи Вiтторiю, я прагнула не лише тiеi насолоди, про яку вона розповiдала, – менi здавалось, що ця насолода була б неможлива без ii безнастанних страждань, без ii бездоганноi вiдданостi. Я мовчала, а вона кинула на мене неспокiйний погляд i пробурмотiла:

– Ходiмо, вже пiзно. Але запам’ятай те, що я тобi сказала. Тобi це сподобалось?

– Так.

– Я так i знала – ми з тобою однаковi.

Вона збадьорилася, склала крiсельце, а тодi глянула на браслет з блакитними листками.

– Той, що я тобi подарувала, – мовила вона, – був набагато гарнiший.

Невдовзi зустрiчi з Вiтторiею стали для мене звичними. Батьки, як не дивно, не докоряли менi цим, нi разом, нi кожен окремо. Але, мабуть, якщо добре подумати, це цiлком узгоджувалося з iхнiми життевими рiшеннями та тим, як вони мене виховували. Вони не сказали: «Треба було попередити нас, що ти домовилася з тiткою Вiтторiею». Вони не сказали: «Ти замислила прогуляти школу i приховала це вiд нас, це дуже погано, ти повелася вельми нерозумно». Вони не сказали: «У мiстi чимало небезпек, не можна отак просто пускатися в мандри, у твоему вiцi з тобою може статися будь-що». А найголовнiше, що вони не сказали: «Забудь ii, цю жiнку, ти ж знаеш, що вона нас ненавидить, ти бiльше ii не побачиш». Натомiсть вони вчинили навпаки, особливо мати. Вони поцiкавилися, чи того ранку менi було цiкаво. Спитали, яке враження справив на мене цвинтар. Весело усмiхалися, коли я почала розповiдати, як кепсько вела машину Вiтторiя. Навiть коли батько спитав мене (щоправда, досить неуважно), про що ми говорили, i я згадала – але майже несамохiть – про сварку щодо успадкованого помешкання i про Енцо, вiн не розхвилювався, а коротко вiдповiв: «Авжеж, ми сварилися, я не погоджувався з ii рiшеннями, було зрозумiло, що той Енцо хотiв заволодiти квартирою наших батькiв, бо пiд унiформою вiн був лиходiй, навiть погрожував менi пiстолетом, а потiм, щоб не допустити згуби моеi сестри, менi довелося розповiсти все його дружинi». Щодо матерi, то вона лиш додала, що ii зовиця, попри кепську вдачу, була жiнкою простодушною, на неi не варто сердитися, а краще поспiвчувати, бо своею легковiрнiстю вона занапастила собi життя. «У будь-якому разi, – сказала вона менi потiм вiч-на-вiч, – ми з батьком довiряемо тобi i твоему здоровому глуздовi, тож не розчаруй нас». А оскiльки я перед тим сказала iй, що хочу познайомитись i з iншими тiтками та дядьком, про яких згадувала Вiтторiя, а може, i зi своiми двоюрiдними братами й сестрами, якi, мабуть, були мого вiку, мати посадила мене собi на колiна, сказала, що ii тiшить моя допитливiсть, i врештi зауважила: «Якщо знов захочеш побачитися з Вiтторiею, ми не проти, головне, щоб ти нам це сказала».

Тодi ми обговорили можливi зустрiчi з iншими, i я вiдразу прибрала розсудливого тону. Сказала, що мушу вчитися, що прогулювати школу було помилкою, що якщо захочу побачитись з тiткою, то пiду до неi в недiлю. Певна рiч, я й словом не згадала, як Вiтторiя розповiдала менi про свое кохання до Енцо. Я вiдчувала, що якщо перекажу iм бодай кiлька слiв, вони розсердяться.

Тодi настав трохи спокiйнiший перiод. У кiнцi року моi справи у школi покращилися, я закiнчила навчальний рiк iз середньою оцiнкою сiм, почалися канiкули. У липнi, за давньою звичкою, ми два тижнi вiдпочивали на морi, в Калабрii, разом з Марiано, Костанцою, Анджелою та Ідою. Так само в iхньому товариствi ми провели першi десять днiв серпня в Абруццо, у мiстечку Вiллетта-Барреа. Час летiв, розпочався новий навчальний рiк, я пiшла в четвертий гiмназiйний клас, але не в той лiцей, де викладав батько, i не в той, де викладала мати, а в лiцей у районi Вомеро. Тим часом стосунки з Вiтторiею не тiльки не ослабли, а й змiцнилися. Я почала iй телефонувати ще до лiтнiх канiкул, вiдчуваючи потребу чути ii шорсткий тон, мене тiшило, що вона ставиться до мене так, нiби я ii вiку. Пiд час вiдпочинку на морi i в горах я весь час згадувала ii, коли Анджела з Ідою вихвалялися своiми багатими дiдусем i бабусею та iншими заможними родичами. У вереснi, за дозволом батькiв, я кiлька разiв ходила до неi. А оскiльки в нас удома особливих проблем не виникало, упродовж осенi нашi зустрiчi стали звичними.

Спершу я гадала, що завдяки менi брат i сестра зблизяться, i переконала себе, що я повинна привести iх до примирення. Але примирення не сталося. Натомiсть утвердився певний крижано-холодний ритуал. Мати вiдвозила мене пiд будинок зовицi, але брала зi собою книжку або свою верстку i чекала на мене в машинi; або ж Вiтторiя приходила по мене на вулицю Сан-Джакомо-дей-Капрi, але не стукала зненацька у нашi дверi, як це вона зробила першого разу, а чекала, доки я вийду до неi на вулицю. Тiтка нiколи не говорила менi: «Спитай матiр, чи не хоче вона зайти, я почастую ii кавою». Батько остерiгався казати: «Запроси ii пiднятися, хай зайде на хвилинку, побалакаемо, i тодi ви пiдете». Їхня взаемна ненависть залишилась незмiнною, i невдовзi я сама вiдмовилась вiд будь-яких спроб посередництва. Натомiсть я почала усвiдомлювати, що iхня ненависть iшла менi на користь: якби батько помирився з сестрою, моi зустрiчi з Вiтторiею бiльше не були б ексклюзивними, я б перейшла у нижчий ранг небоги i втратила б роль подруги, повiрницi й спiльницi. Інодi менi здавалося, що якби вони перестали ненавидiти одне одного, я б сама вигадала щось, щоб цю ненависть оживити.

Якось, без жодного попередження, тiтка повела мене знайомитися з iншими сестрами i братом ii та мого батька. Ми пiшли до дядька Нiколи, який працював робiтником на залiзницi. Вiтторiя називала його старшим братом, немов мiй батько, який був найстаршим, нiколи й не народжувався. Навiдалися до тiтки Анни та тiтки Розетти, якi були домогосподарками. Чоловiк першоi працював у типографii, де друкували газету «Маттiно», а другоi – на поштi. То було щось на кшталт дослiдження кровноi спорiдненостi, i саме так називала нашi мандри сама Вiтторiя, вживаючи говiрку: «Ходiмо запiзнатися з твоею кров’ю». Ми пересувалися Неаполем у зеленому «Фiатi чiнквеченто» – спершу поiхали у Кавоне, де була домiвка тiтки Анни, тодi на Флегрейськi поля, де жив дядько Нiкола, а вiдтак – у Поццуолi, де мешкала тiтка Розетта.

Я усвiдомила, що ледве пам’ятаю всю цю рiдню, а може, навiть нiколи й не знала iхнiх iмен. Я спробувала це приховати, але Вiтторiя про це здогадалася i тут-таки знову взялася лихословити про мого батька, який позбавив мене прихильностi цих людей, якi хай нiде не вчилися i не мають добре пiдвiшеного язика, зате мають велике серце. Серце було для неi дуже важливе, а судячи з ii жестiв, розташоване воно було десь мiж ii великих грудей, у якi вона раз у раз вдаряла своею широкою долонею з вузлуватими пальцями. Пiд час цих зустрiчей вона знай говорила менi: «Подивись добре, якi ми, а якi твiй батько i твоя мати, а потiм скажеш менi». Вона дуже на цьому наполягала. Казала, що в мене на очах шори, мов у коней, що я дивлюся, але не бачу того, що може мене стривожити. «Дивись, дивись, дивись», – торочила менi вона.

Я й справдi уважно за всiм спостерiгала. Цi люди i iхнi дiти, моi ровесники або не набагато старшi вiд мене, були для мене чимсь новим i приемним. Вiтторiя падала iм на голову разом зi мною без жодного попередження, та однаково дядьки з тiтками, двоюрiднi брати i сестри приймали мене дуже приязно, немов добре мене знали й усi цi роки тiльки й робили, що чекали на цi моi вiдвiдини. Їхнi помешкання були невеличкi, сiрi, обставленi предметами, якi мене вчили вважати грубими, якщо не вульгарними. Жодних книжок, тiльки в домi тiтки Анни я бачила детективи. Усi вони сердечно розмовляли зi мною мiшаниною з дiалекту та лiтературноi мови, i я намагалася говорити так само, чи принаймнi до своеi суперправильноi лiтературноi мови додавала трохи неаполiтанських iнтонацiй. Нiхто не згадував мого батька, нiхто не питав, як у нього справи, нiхто не передавав йому вiтання, i це були очевиднi ознаки ворожостi до нього, зате вони усiлякими способами намагалися дати менi зрозумiти, що на мене вони не сердяться. Вони звали мене Джаннiною, як називала Вiтторiя i як нiколи не називали батьки. Я полюбила iх усiх, у мене ще нiколи не було такоi готовностi любити, як пiд час тих вiдвiдин. Я почувалася такою невимушеною i веселою, що почала думати, наче це iм’я, яке дала менi Вiтторiя – Джаннiна, – чудесним чином породило в моему тiлi цiлком iншу особу, приемнiшу i геть вiдмiнну вiд тiеi Джованни, яку знали моi батьки, Анджела, Іда та однокласники. Вiзити цi приносили менi щастя, i, гадаю, Вiтторii теж, бо тодi вона поводилася вельми зичливо, не виставляючи напоказ своеi агресивноi вдачi. Насамперед я помiтила, що брат, сестри, невiстка, зятi й племiнники ставилися до неi з нiжнiстю, як ставляться до нещасливоi людини, яку всi люблять. Дядько Нiкола був з нею особливо люб’язний, вiн пам’ятав, що вона любить полуничне морозиво, а коли дiзнався, що воно подобаеться й менi, послав когось iз дiтей купити його для всiх. Коли ми прощалися, вiн поцiлував мене в чоло i сказав:

– Добре, що на батька ти зовсiм не схожа.

Тим часом я дедалi вправнiше приховувала вiд батькiв те, що зi мною дiялося. Точнiше, я вдосконалила свiй спосiб брехати, кажучи правду. Звiсно, робила я це не з легким серцем, це завдавало менi страждань. Коли я була вдома, коли чула, як вони ходять по квартирi своiм звичним, приемним моему серцю кроком, коли ми разом снiдали, обiдали, вечеряли, моя любов до них брала гору, i я мало не кричала: «Тату, мамо, ваша правда, Вiтторiя ненавидить вас i хоче помсти, вона хоче забрати мене вiд вас, щоб завдати вам болю, тримайте мене, заборонiть менi ходити до неi». Але тiльки-но вони починали виголошувати фрази своею суперправильною мовою, своiм стриманим тоном, немов за кожним словом криеться якесь iнше слово, правдивiше, якого вони менi не говорять, я вiдразу ж тайкома телефонувала Вiтторii i домовлялася про зустрiч.

Тепер лише мати iнодi приязно розпитувала мене про те, що я робила.

– Куди ви ходили?

– До дядька Нiколи, вiн передае вам привiт.

– І як вiн тобi?

– Трохи дурнуватий.

– Не можна так говорити про свого дядька.

– Вiн весь час смiеться без причини.

– Авжеж, пригадую, це й справдi так.

– І вiн зовсiм не схожий на тата.

– Це правда.

Незабаром я зробила ще один важливий вiзит. Тiтка повела мене – як завжди, без попередження – до Маргерiти, яка мешкала неподалiк вiд ii дому. Увесь той район оживляв у менi дитячi тривоги. Мене бентежили обдертi стiни, низькi будiвлi, що здавались порожнiми, сiро-блакитнi або жовтуватi барви, лютi собаки, якi з гавкотом гналися якийсь час за нашим «фiатом», запах газу. Вiтторiя припаркувалася, попрямувала до просторого двору, оточеного блiдо-блакитними будиночками, увiйшла в якiсь дверi, i лиш коли почала пiднiматися сходами, обернулася й сказала менi: «Тут мешкае дружина Енцо з дiтьми».

Ми пiднялися на четвертий поверх, i Вiтторiя, замiсть того щоб подзвонити – i це була перша несподiванка, – вiдчинила iх своiм ключем. Вона голосно сказала: «Це ми», – пiсля чого вiдразу пролунав захоплений вигук говiркою – «Я така рада!» – що передував появi невеличкоi, кругленькоi жiночки. Вона була вся в чорному, а ii миле обличчя разом iз синiми очима немов потопало у морi рожевого жиру. Вона запросила нас у темну кухню, познайомила з дiтьми – двома хлопцями двадцяти з гаком рокiв, Тонiно та Коррадо, i дiвчиною Джулiаною, якiй було рокiв вiсiмнадцять. Джулiана була струнка, дуже гарна чорнявка iз сильно нафарбованими очима – такою, мабуть, була ii мати замолоду. Тонiно, найстарший, теж був вродливий, вiд нього вiяло силою, але вiн здався менi дуже несмiливим, вiн почервонiв лише вiд того, що мусив потиснути менi руку, i жодним словом не звернувся до мене. Натомiсть Коррадо, едина серед них вiдкрита i смiлива людина, здався менi дуже схожим на того чоловiка, якого я бачила на цвинтарному фото: те саме кучеряве волосся, те саме низьке чоло, тi самi жвавi очi й та сама усмiшка.

Коли на стiнi кухнi я побачила свiтлину Енцо у формi полiцейського, з пiстолетом при боцi, набагато бiльшу, нiж фото на кладовищi – вона була у пишнiй рамцi, а перед нею горiла червона лампадка, – i помiтила, що вiн був чоловiком з довгим тулубом i короткими ногами, його син здався менi живим привидом. Вiн заговорив зi мною спокiйно i чарiвливо, жартував, обсипав iронiчними комплiментами. Менi це подобалось, я була рада, що вiн ставить мене в центр уваги. Але Маргерiтi це здалося неввiчливим, вона кiлька разiв пробурчала говiркою: «Корра, ти невихований, дай дiвчинцi спокiй». Коррадо замовк, утупившись у мене палким поглядом, а тимчасом мати його напихала мене тiстечками, вродлива Джулiана, пишнотiла i рум’яна, щебетала менi щось своiм пронизливим голосом, а Тонiно оточував мовчазною люб’язнiстю.

Пiд час цього вiзиту i Маргерiта, i Вiтторiя частенько кидали погляди на чоловiка в рамцi. Так само часто вони згадували його короткими фразами типу: «Уяви собi, як радiв би Енцо, уяви собi, як би вiн сердився, а знаеш, йому б це сподобалось». Вони, мабуть, поводились так уже майже двадцять рокiв – двое жiнок, якi згадують того самого чоловiка. Я дивилась на них, розглядала. Уявила собi Маргерiту молодою, схожою на Джулiану, а Енцо – схожого на Коррадо, Вiтторiю ж уявляла зi своiм обличчям, а батька – батька теж – таким, яким вiн був на фото, схованому в металевiй коробцi, де на тлi видно було лiтери «РІЯ». Звiсно, на тих вулицях могла бути якась пiцерiя чи кулiнарiя, i вони теж не раз проходили повз, а може, навiть фотографувалися там ще до того, як молода i хижа Вiтторiя вкрала у прекрасноi й нiжноi Маргерiти чоловiка з вовчими зубами, чи, може, й пiзнiше, пiд час iхнього таемного роману, але потiм уже нi, пiсля того як мiй батько виказав iх, було лише страждання i лють. Та часи минають. Тепер вони обидвi, моя тiтка i Маргерiта, спокiйно й мирно бесiдували, а все ж я не могла собi уявити, щоб той чоловiк зi свiтлини мiг стискати сiдницi Маргерiти точнiсiнько так само, як стискав сiдницi моеi тiтки, коли вона вкрала його, стискати з такою ж спритною силою. Вiд цiеi думки я аж спалахнула, i Коррадо сказав: «Ти думаеш про щось гарне», – я ж вигукнула: «Зовсiм нi!» – але не могла позбутися тих видiнь, i моя уява далi малювала, як тут, у цiй темнiй кухнi, обидвi жiнки безлiч разiв розповiдали одна однiй, з усiма подробицями, про вчинки i слова чоловiка, якого вони дiлили мiж собою – iм, мабуть, було нелегко, аж поки вони не знайшли рiвновагу мiж добрими i лихими почуттями.

Ця спiльна опiка над дiтьми теж, мабуть, не завжди була погiдною. Можливо, не е вона цiлком мирною i тепер. І невдовзi я зрозумiла щонайменше три речi: по-перше, Коррадо був улюбленцем Вiтторii, а iнших двох це дратувало; по-друге, Маргерiта цiлком пiдкорялася волi моеi тiтки: коли вона говорила, то завжди стежила, чи тiтка погоджуеться з нею, а якщо та не погоджувалася, то вiдразу вiдхрещувалася вiд сказаного; по-трете, усi трое дiтей любили свою матiр й iнколи намагалися захистити ii вiд Вiтторii, проте ставилися до моеi тiтки з чимось на кшталт застрашеноi побожностi, шанували ii, як шанують божество, вiд якого залежить iхне iснування, i боялися ii. Природу iхнiх стосункiв я зрозумiла уповнi, коли розмова зайшла про друга Тонiно на iм’я Роберто – вiн вирiс там, в районi Пасконе, але коли йому було п’ятнадцять, перебрався з родиною до Мiлана; того вечора цей хлопець мав приiхати до Неаполя, i Тонiно запропонував йому переночувати у них. Маргерiту це розсердило:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66746023&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

Рiоне Альто – район Неаполя на верхiвцi пагорба Вомеро, сусiдуе з елiтним кварталом Вомеро. (Тут i далi прим. перекл.)

Сабайон – десерт iталiйськоi кухнi, яечний крем з додаванням вина, рому i корицi.